10. Ритм що пожирає

Якби Вовка Горей знав, чим для нього обернеться та гроза, він би нізащо не поїхав тієї ночі, навіть якби Натка плакала й благала. Але сталося те, що сталося.
Того дня гроза насувалася ще з обіду. А під вечір, коли він їхав мопедом через міст із правого на лівий берег, небо розверзлося. Блискавки шматували темноту, грім катався над річкою. Вовка ледве доїхав до зупинки на набережній, закотив мопед під навіс і сів на лавку, упевнений, що скоро все минеться: такі зливи рідко тривають довго.
Він запалив сигарету, прикриваючи долонею тремтливий вогник. Косі краплі дощу час від часу заливали його навіть під дахом, вітер ніс вологий запах річки. Машини стихли, людей навколо не було. Саме тоді він побачив її: на краю обриву, через дорогу, стояла жінка. Вона розкинула руки, мов розіп’ята, й хиталася над прірвою під поривами вітру. Її чорна сукня роздувалася, довге темне волосся тріпотіло — вона скидалася на ворону, приречену й тривожну.
Спершу він не повірив своїм очам. Та коли усвідомив, що це справжня людина, і що вона ось-ось може зірватися вниз, кинув сигарету, вискочив під дощ і кинувся через дорогу. Дощ одразу змочив його до нитки, але він не сповільнювався, наче сама доля тягнула його вперед. Підійшовши зовсім близько, він боявся різким рухом налякати її — крикнув, але вона не почула його серед виючої грози. Тоді, не роздумуючи, він рвонув її за талію й відтягнув від краю. Вони разом упали на мокру траву й покотилися, збиваючи один одного й замазуючись у багнюці.
А тоді — сталося щось, що він і досі не може збагнути. У той момент він не впізнав її: так, він знав Руслану, подругу Натки, але тепер її обличчя було зовсім іншим — далеким, ніби вона дивилася кудись крізь століття. Та коли вони завмерли, важко дихаючи після падіння, вона раптом різко накинулася на нього, наче в останній відчайдушній спробі втримати життя.
Він хотів її так само, як вона його — шалено, нестримно, як ніколи нікого раніше. Вона здерла з нього джинси і сіла на нього, не чекаючи жодного слова. Їхні тіла зливалися під дощем, кожен рух був наче вибух — гарячий, пристрасний, бездумний. Вони кохалися, не помічаючи бруду під собою, грому над головою й блискавок, що на мить осяювали їхні обличчя. Вовка відчував таке збудження, наче кожна клітина його тіла спалахувала вогнем. Вона була дикою й сильною, і він підчинявся їй в цьому безумстві.
Коли все скінчилося, вони лежали на траві, мокрі, брудні, зливаючись диханням. Довго не могли зрозуміти, що сталося — аж поки дощ стих і крізь нічну тишу не пробилося розуміння: вони впізнали одне одного. У їхніх очах вперше промайнуло щось схоже на усвідомлення — і тоді він зрозумів: тепер його життя ніколи не буде таким, як раніше.
А тепер, він блукав набережною, шукаючи місце, де все почалось місяць тому. Трава заросла, нічого вже не нагадувало про той шалений вечір. Він підійшов до краю урвища, але й там усе було порожнім. Сів на лавку, відкинувся й закрив очі, прислухаючись до нічної тиші намагаючись хаотично скласти докупи розірвані шматки своєї пам’яті. 
Ось, раптом серед нічної порожнечі він почув звук барабанів. Спершу подумав, що це його серце стукає так гучно, що відлунює у вухах. Але ні — барабани били десь із боку старого пляжу, низини.  Він хотів піднятись, але не встиг: хтось поклав руку йому на плече.
— Здравствуй, Володимир. Давно я тебе чекаю.

***
Папери розлетілись, як осіннє листя під примхливим вітром, і шурхотом розсипалися навколо Руслани. Вона зітхнула — ні, ну скільки можна, друга доба без сну, голова гуде, очі злипаються. 
Вона опустилася на підлогу й почала збирати розкидані аркуші — документи професора Сочинського. Склавши їх назад у папку й розсортувавши по датах, Руслана вирішила, що на разі - досить. Все пливло перед очима: 
«Я ж хотіла просто почитати щось загадкове перед сном, а тепер — добрий вечір, культи і ритуальні жертвоприношення»

Вийшовши з кімнати, Руслана на мить зупинилася — в квартирі було темно, як у могилі. Лише в неї світилось яскравим світлом. Іван дзвонив, благав наглядати за Ольгою — ну звісно, адже тепер йому доводиться працювати й на вихідних, бідолашка. Ріта так і не з’явилася за цілий день 
Руслана в потьомках зайшла на кухню. 
Вона відкрила вікно навстіж, висунулася майже по пояс і, заплющивши очі, почала вслухатись.
Нічний вітер обдував обличчя, відганяючи сонливість. Прохолодний, злегка із запахом болота,  Руслана розслабилась. Його подих ніжно торкався її щік, гуляв у волоссі, наче намагаючись заспокоїти чи, навпаки, підбурити до чогось шаленого. Десь унизу, в темряві річки, хлюпотіла вода, повторюючи за вітром  ледь чутними приглушеними плесками.
Вона вдихнула глибше, смакуючи ніч — її густу, терпкість, мов недопиту каву. У цьому спокої було щось викличне, щось привабливе, як на грані між страхом і захопленням. «Ми всі сходимо з розуму…» — подумала вона
Спершу здавалося, що це її власна кров стукає у скронях, але потім вона почула ритм: глухе «та-ра-дам, та-ра-дам» — барабани, наче відлуння, пливли над річкою.
Та замість страху Руслана відчула збудження. Її навіть пройняла гаряча хвиля по тілу, внизу живота приємно защеміло. «Серйозно? »
***
«Я на тебе чекаю, Володимире…» — цей голос розірвав тишу, а потім усе зникло. Час втратив будь-який сенс: чи то минула секунда, чи година — він не знав. Отямився лише тоді, коли ноги вже стояли у воді, відчуваючи її вологу холоднечу. Навколо дзвеніла тиша, розірвана легким барабанним гулом, який стукав у голові, віддаючись у скронях. Він бачив ці очі — великі, темні, нерухомі — вони, здавалося, висіли просто перед ним у пітьмі, спопеляючи його душу своїм поглядом.
Тіло не слухалося. Кожна клітина ніби змертвіла, заніміла. Він не міг ні кліпнути, ні повернути голову, ні навіть ковтнути. І все ж, десь на самому краю свідомості він чув: «Ти знаєш, що робити… Зроби це для неї… Вона чекає… Ти потрібен їй…»
Голос звучав то шепотом десь під вухом, то гулом зсередини черепа. Хлюпіт води, шелест очерету — всі звуки змішалися в гнітючу какофонію. .
Його долоня раптом відчула дотик — щось холодне й гладке втиснулось йому в руку. Дерев’яна ручка ножа… «Хто…? Як…?» — промайнуло в голові, але думки були такі мляві, наче їх тягли через густий сироп. «Зроби це для неї…» — барабани билися в такт із його серцем, розганяли кров.
Вовка хотів закричати, та рот не відкривався. Хотів кинутися, впасти, бігти — але ноги, що стояли в мулі, раптом повільно рушили вперед. Болото з хлюпанням відпустило його, і він, як лялька, почав крокувати. Кожен рух здавався чужим — це не він ішов, його тіло вело саме себе.
— Ні… я не хочу… — шепотіла його свідомість, але слабко, надто слабко, аби перемогти той гіпнотичний ритм. Барабани гули вже так близько, що відлунням лоскотали думки, у голові звучало єдине: «Ти потрібен їй… Зроби це…»
Рука сама піднялася. Він відчував холод леза біля шиї. Спробував опиратися, розігнути пальці, та вони не слухались — міцно стискали дерев’яну рукоять.  А барабани не стихали, перекриваючи все.
Він відчув, як лезо ковзнуло по його горлу. Гостре, невблаганне. Гаряча кров ринула вперед, пульсуючи під ритм барабанів, що тепер злилися з його серцебиттям. Світ розчинився у темряві, а останнє, що Вовка бачив — ці чорні очі, що пильнували його навіть у пітьмі.
***
В цей час Руслана, яка все ще стояла, витягнувшись майже до пояса з вікна, здригнулась. Гаряче, липке повітря раптово вдарило їй в обличчя, ніби невидима хвиля. Вона похитнулась, вхопившись руками за раму. Збудження росло, накочувалося поштовхами, мов перед чимось забороненим і страшенно солодким. Їй здавалось, що її трясе всю — від кінчиків пальців до самих глибин, де дикий ритм барабанів розгойдував її тіло й душу. Вона почала розкачуватись в такт цьому безумному ритму, відчуваючи, як у грудях розквітає жагуче, пекуче захоплення, яке вимагало більшого, ще глибшого занурення в цю нічну стихію. А потім хвиля чогось гарячого й мокрого раптово вдарила їй в обличчя, мовби невидимий водоспад. Рідина ринула, набиваючись у горло, ніздрі, розтікаючись по щоках і шиї. Вона захлиналась, робила судомні, важкі ковтки, відчуваючи солонуватий, металевий присмак — остання думка, що майнула, була божевільна: «Це ж ніби кров…» І в ту ж мить її накрив вибух — оргазм налетів нестримно, з коріння вирвавши крик, який захлинувся всередині грудей. Її ноги підкосились, і вона, безсила, повільно сповзла на підлогу кухні, розкидана й спустошена, перш ніж темрява, солодка й липка, накрила її й вимкнула свідомість на кілька годин.
-Це для тебе Арея! – останнє що промайнуло у неї в голові.