10. Ритм що пожирає

Якби Вовка знав, чим для нього обернеться та гроза, він би нізащо не поїхав тієї ночі, навіть якби Натка плакала й благала його приїхати. Але сталося те, що сталося. І за ці два тижні він встиг побувати найщасливішим чоловіком на світі — й найнещаснішим.

Того вечора гроза насувалася ще з обіду. А під вечір, коли він їхав мопедом через міст із правого на лівий берег, небо розверзлося. Блискавки шматували темноту, грім катався над річкою. Вовка ледве доїхав до зупинки на набережній, закотив мопед під навіс і сів на лавку, упевнений, що скоро все минеться: такі зливи рідко тривають довго.

Він запалив сигарету, прикриваючи долонею тремтливий вогник. Косі краплі дощу час від часу заливали його навіть під дахом, вітер ніс вологий запах річки. Машини стихли, людей навколо не було. Саме тоді він побачив її: на краю обриву, через дорогу, стояла жінка. Вона розкинула руки, мов розіп’ята, й хиталася над прірвою під поривами вітру. Її чорна сукня роздувалася, довге темне волосся тріпотіло — вона скидалася на ворону, приречену й тривожну.

Спершу він не повірив своїм очам. Та коли усвідомив, що це справжня людина, і що вона ось-ось може зірватися вниз, кинув сигарету, вискочив під дощ і кинувся через дорогу. Дощ одразу змочив його до нитки, але він не сповільнювався, наче сама доля тягнула його вперед. Підійшовши зовсім близько, він боявся різким рухом налякати її — крикнув, але вона не почула його серед виючої грози. Тоді, не роздумуючи, він рвонув її за талію й відтягнув від краю. Вони разом упали на мокру траву й покотилися, збиваючи один одного й замазуючись у багнюці.

А тоді — сталося щось, що він і досі не може збагнути. У той момент він не впізнав її: так, він знав Руслану, подругу Натки, але тепер її обличчя було зовсім іншим — далеким, ніби вона дивилася кудись крізь століття. Та коли вони завмерли, важко дихаючи після падіння, вона раптом різко накинулася на нього, наче в останній відчайдушній спробі втримати життя.

Він хотів її так само, як вона його — шалено, нестримно, як ніколи нікого раніше. Вона здерла з нього джинси і сіла на нього, не чекаючи жодного слова. Їхні тіла зливалися під дощем, кожен рух був наче вибух — гарячий, пристрасний, бездумний. Вони кохалися, не помічаючи бруду під собою, грому над головою й блискавок, що на мить осяювали їхні обличчя. Вовка відчував таке збудження, наче кожна клітина його тіла спалахувала вогнем. Вона була дикою й сильною, він відповідав їй у кожному русі, і вони обидва танули в цьому безумстві.

Коли все скінчилося, вони лежали на траві, мокрі, брудні, зливаючись диханням. Довго не могли зрозуміти, що сталося — аж поки дощ стих і крізь нічну тишу не пробилося розуміння: вони впізнали одне одного. У їхніх очах вперше промайнуло щось схоже на усвідомлення — і тоді він зрозумів: тепер його життя ніколи не буде таким, як раніше.

Так почалася ця безумна гонка. Кожна їхня зустріч була як спалах — вона з’являлася, кидалася на нього, а тоді мовчки лежала не ворушилась не реагувала ні на слова ні на дотики. У хвилини спокою він гладив її тіло, милувався нею, відчував, що тепер не зможе любити нікого іншого. А коли вона йшла, щоразу  залишався щасливим і розбитим водночас. Він знав, що вона не кохає його. Але йому було байдуже: він був щасливий, як ніколи.

Коли через тиждень вона сказала, що все скінчилося, заблокувала його номер, перестала відповідати — він зрозумів, що втратив більше, ніж міг собі уявити.

А тепер, після їхньої останньої зустрічі коло бару, він блукав набережною, шукаючи місце, де все почалося. Трава заросла, нічого вже не нагадувало про той шалений вечір. Він підійшов до краю урвища, але й там усе було порожнім. Сів на лавку, відкинувся й закрив очі, прислухаючись до нічної тиші.

Це трапилося сьогодні. Саме сьогодні він побачив її востаннє — і всім єством відчував, що це справді кінець. Логіки в цьому не було, але десь глибоко всередині щось холодне шепотіло: більше вона до нього не прийде. Він сидів у барі «Сова», у його підвальному напівтемному нутрі, що наче вбирало в себе людський відчай. Усередині було моторошно тихо й порожньо — бармен, котрий здавався примарою, час від часу ворушився за стійкою, а в кутку мерехтів старий телевізор, безглуздо перегортаючи мовчазні кадри. Він замовив собі пива, але так і не торкнувся його: пальці дрижали, а думки, немов чорні птахи, билися в голові, не даючи зосередитися. І в цій порожнечі він відчував тільки гнітючу безнадію — мовби весь світ звузився до цього задушливого підвалу й власного серцебиття, що боляче віддавалося десь під ребрами

 Раптом телефон завібрував на столику — Руслана. Її голос здався йому далеким і холодним, коли вона сказала, що не хоче заходити в бар і чекатиме його на вулиці. Він погодився, хоча щось всередині стиснулося: вже тоді відчував, що все йде не так.

Сидячи в барі, він помітив дівчину в темному кутку. Її було ледь видно при слабкому світлі, але він вловив великі карі очі й світле волосся. Вона не зводила з нього погляду, і в її позі було щось котяче — гнучке, насторожене, ніби вона чекала слушного моменту. Вовка відзначив її лише тому, що в барі, крім них, нікого не було.

Коли він нарешті вийшов на вулицю назустріч Руслані, то здалеку побачив ту саму дівчину: вона стояла трохи осторонь. Тоді він не надав цьому значення, бо серце калатало від кожного погляду Руслани, від кожного її слова, що били болючіше за ніж. Вона стояла перед ним, холодна й відчужена, повторювала знов і знов:
— Я тебе не люблю. Це була помилка. Ти маєш повернутися до Натки…
«Наче це так просто!»

Його обійми були безсилі, її тіло не відповідало на його дотики, але й не відштовхувала. Він вчепився в неї, наче в останню надію, хотів щось просити, благати — та слова застрягли в горлі. Її очі здавалися порожніми, чужими, вона тільки мовчки чекала, доки він здасться.

А коли, пізніше, вже сидячи на набережній, Вовка намагався хаотично скласти докупи розірвані шматки своєї пам’яті, його мов ударило: «Та дівчина — вона ж фотографувала їх!» Він судомно витягнув телефон, спробував набрати Руслану, але там була лише тиша: його номер уже в неї заблокований. Він набрав їй повідомлення-попередження про незнайомку. А тоді на нього навалилась важка, щільна пустка — відчуття, що пастка остаточно захлопнулась, що цей вечір справді був останнім, що Руслана пішла назавжди, залишивши його з порожнечею, від якої не втекти.
Він сидів, безсилий і спустошений. У голові шуміло, мовби залишки тієї грози, що колись звела їх разом. Було важко дихати, хотілося впасти прямо тут, на мокрий асфальт, і більше не підніматися. Руслана висмоктала з нього все життя — тепер від його впевненості, від харизми й юнацького запалу залишилася тільки шкаралупа