9. Темна кров

Костянтин Стрілець, оперуповноважений міського відділку міліції Б., важко дихаючи, вкотре прочісував низину. Прокопенкова настирливість межувала з одержимістю, і Стрілець відчував її всією своєю набряклою шкірою.   «Обмотати ліс колючкою… Та це ж театр абсурду. Мертва справа, марнотратство. Хто піде сюди добровільно, у цю гнилу низину… Тут не просто дихаєш – тут ковтаєш повітря» Попри розпечені +35 градусів на поверхні, між стовбурами стояла густа, майже відчутна сирість, що липла до тіла, просочуючись крізь одяг. Вже за кілька хвилин його футболка потемніла від вологи, мов після проливного дощу, хоча жодної хмаринки на небі не було. Тут, унизу, панував свій, неприродний клімат – болото на поверхні, жодного цвірінькання пташок, і над усім цим – гнітючий, солодкуватий запах прілого листя та річкового мулу, що проникав у легені з кожним подихом.

Попереду снували двоє практикантів, що допомагали йому обшукувати місцевість. Вони піднімали опале листя, розгрібали мох і перегнилу траву, але марно: жодної нитки одягу, жодної краплі крові. Земля тут була м’яка, розкисла від вологи настільки, що сліди черевиків наповнювались болотом, а густе коріння пробивалось з-під кожного кроку, наче пастка. Коли він спробував пробитися крізь особливо густі зарості, шлях йому перегородив колючий плющ, що обвився між деревами мов зміїне кубло. Але цього разу він був готовий: батьків мисливський ніж легко й вправно розрізав зелене плетіння, і липкі соковиті батоги плюща падали йому під ноги.

Стрілець підняв очі на довколишні стовбури — навіть дерева вкриті мохом, що збігав униз по стовбурах, нагадуючи старі патьоки. Весь цей зелений покрив робив місцину неприродньо тихою й моторошною, наче тут давно не ступала нога людини.
«Та що ми тут взагалі шукаємо? Мертві сліди на живому болоті?—роздратування, що накопичувалося з кожною хвилиною, нарешті прорвалось, і він копнув камінь так, що той підстрибнув, а шматок моху відлетів убік.

Костя нервував — його дратувало тут буквально все: духота, липке повітря, це гниле багно під ногами. І головне — відчуття марності кожного кроку. Він різко зайшов у воду, пробиваючись крізь густий очерет, і, не думаючи, провів рукою по широкому зеленому листку. Раптом різкий біль пронизав палець — гострий край листка розсік шкіру, мов бритва.

— Сука… — вилаявся він, відсмикуючи руку.

Вийшовши на берег, глянув на палець: на ньому набрякла темно-червона крапля, важка, як ягода. Різко струсив руку — кров впала на вологу землю з глухим, майже чутним «чвак».

І тут Кості здалося, що земля під ногами ніби зітхнула, поглинула краплю й… задоволено завуркотіла. Він скам’янів, відчув, як волосся на потилиці стало дибки.

— Що за… — пробурмотів він, обертаючись на всі боки.

Серце билося швидко, дихання збилось. Йому раптом здалося, що весь ліс стежить за ним, дослухається, мовчить перед стрибком. «Треба звідси забиратись…» — подумав він, напружено вдивляючись у стовбури. — «Я вже починаю вигадувати те, чого нема.» Він рвучко розвернувся, спішачи до виходу. «Досить. На відкритий простір, де можна було б вільно дихати – геть звідси, з цієї вогкої, моторошної глушини. До світла, до сонця, куди завгодно, аби тільки залишити цей задушливий ліс позаду»  Раптом у рації тріснуло — голос одного з практикантів звучав схвильовано:

— Костянтин Сергійович, тут… на пляжі знайшли невеличкий кейс! Чемоданчик! Відкрили — а там манікюрні прилади…

Серце Стрільця пришвидшилося. «Хіба це не доказ, що дівчина справді була тут живою? Мабуть, шеф буде задоволений. Може, тепер Прокопенко отримає ті підтвердження, яких так прагнув.»

Вже збираючись йти, Костя обвів поглядом низину востаннє — і щось блиснуло. Він навіть одразу не второпав, де саме… Ще раз різко махнув головою по тій же траєкторії — одинокий промінь сонця, що випадково пробився крізь густу крону, вдарив у щось іскристим відблиском.
«Що це?»— Стрілець, не відриваючи погляду, обережно ступив ближче, боячись втратити той крихітний знак серед хащів. На гілці куща, хитнувшись від його кроку, звисав хрестик на червоній нитці. Звичайний, на перший погляд, але Костя відразу помітив: хрестик не плоский, не православний, як тут заведено. Він був тонким, видовженим, виразно католицьким.
«Як ми могли це проґавити минулого разу?» — промайнуло в голові. Бабця Кості була католичкою, він знав такі хрестики ще з дитинства.
Акуратно зняв прикрасу з гілки, намагаючись не торкатися металу руками, й одразу запакував у маленький пластиковий пакетик, витягнутий із кишені.
— Ага! — несподівано голосно вигукнув Костянтин, сам не розуміючи, кому адресує ці слова. Лісу?  — Ти погано сховав! А я ось знайшов! Тепер начувайся!

Стрілець, міцніше стискуючи батьків мисливський ніж, орудував ним прокладаючи собі дорогу,  нарешті вийшов із темряви. Попереду, на широкому пляжі, в променях рятівного сонця, яке хоч і сліпило, але так тішило після гнітючої лісової пітьми, Костя побачив підлеглих, які крутили в руках маленький чорний кейс. Недалеко вже стояли робітники, що розмотували величезні бухти колючого дроту. От-от почнуть натягувати його, перетворюючи низину на заборонену зону, як і казав шеф. Тепер ідея з дротом не здавалась йому безумством. Стрілець хотів засміятись, повернувшись до лісу та показати тому на пальцях фак, але стримався.

Срібляста дев’ятка Костянтина, в якому він сидів за кермом, повільно від'їхала від пляжу, залишаючи за спиною свіжий вітер від річки та гнітючі спогади про низину. Хлопці, Олександр і Павло, мовчки сиділи на задньому сидінні, тримаючи кейс і пакет з хрестиком.

Машина виїхала на головну дорогу, ту саму Набережну, через багатоповерховий будинок, за яким починався центр міста.

Автомобіль повернув на вулицю, що вела вглиб. Тут, у центрі, життя вирувало звичайним ритмом. Вулиці були заповнені, хоча й без особливого поспіху. Люди йшли тротуарами, з відкритих вікон перших поверхів долинав дзенькіт посуду, перемішуючись із уривками розмов і неквапливим шумом машин. Старі авто чергувалися з рідкісними, блискучими "іномарками", що видавали заможніших власників.