9. Малиновий смак Низини

Срібляста «дев’ятка» стояла на подвір’ї, підставивши вечірній прохолоді ще гаряче крило. Костя жив на правому березі міста, у приватному секторі, де вечорами завжди пахло свіжою травою, та яблуневим цвітом. Цей будинок вони будували разом із батьком, але справжнім домом він став лише тоді, коли сюди увійшла Аня.

Сьогодні Костя заледве дотягнув до ліжка. Його почало трясти ще в машині, а зараз, у спальні, накотила така хвиля дикого, палючого жару, якого він не пам’ятав із самого дитинства.

Він лежав горілиць, важко ковтаючи сухе повітря. Простирадло під ним уже було геть мокрим від поту, волосся злиплось темними згустками, а потилицю налило важким, гарячим свинцем. Але найгіршим був порізаний палець. Навіть під товстим шаром бинта, який йому нашвидкуруч наклала Евеліна, рука нестерпно, хижо нила. Палець розпух, перетворившись на гарячу, смикаючу пухлину, і кожен удар серця віддавався в рані гострим, пекучим болем, наче туди загнали іржавий цвях. Біль пульсував у такт гарячці, розливаючись по всій долоні.

— Костя... Боже, ти весь гориш, — тихо, з невимовною тривогою в голосі прошепотіла Аня.

Вона сіла на край ліжка, приклавши до його чола тонку, прохолодну долоню. Аня була його рятунком — маленька, з м'якими, дивовижно гармонійними рисами обличчя та довгим волоссям, які зараз золотавими пасмами падали їй на плечі. Вони кохали один одного ще зі школи.  Їхні почуття були не просто міцними, вони були перевірені роками, надійні й затишні, як стіни цього дому.

Жінка змочила рушник у холодній воді, викрутила й обережно поклала Кості на чоло, заглядаючи втомленими очима у його гарячкові, напівзаплющені зіниці.

— Я викликаю швидку. Це не жарти. Поглянь на свою руку, палець зовсім роздуло. Тебе всього колотить.

 — Ні... не треба, — Стрілець спробував перехопити її руку, але пальці майже не слухалися. Голос звучав хрипко, чужинно. — Яка швидка... Лікарів мені ще не вистачало. Звичайний жар. Застуда. Я... я переохолодився на роботі. Там, у Низині, клімат зовсім інший. Вогкість суцільна, з річки тягне холодом. Продуло, мабуть, поки по болоту лазив.

Почувши це слово, Аня раптом завмерла. Її кругле, зазвичай таке тепле обличчя зовсім згасло. Вона повільно опустила руки на коліна.

— У Низині?.. —  голос упав до шепоту. — Кость, це там... там, де сьогодні знайшли голову тієї нещасної дівчини? Уляни Мороз?

Вона замовкла, дивлячись кудись повз нього, наче вдивлялася в темряву за вікном.

— Мені ще бабця в дитинстві казала... — тихо продовжила Аня, і в її тонких пальцях почувся давній, дитячий страх. — Туди не можна ходити. Старі люди завжди казали, що то гниле місце. Місце мертвих. Там земля не наша, вона живих не любить... Хто туди заходить, залишає там свою душу. Кость, навіщо ти туди поліз? Навіщо Прокопенко вас туди погнав?

Роздратування гарячою хвилею піднялося від грудей до горла. Костю завжди дратували ці бабські забобони, а зараз, під дією пекучого болю в розпухлому пальці, вони здавалися суцільним безглуздям. Йому хотілося крикнути, що він дорослий чоловік, опер, і це просто його робота, але він поглянув на Аню — на те, як тремтять її губи, як щиро й сильно вона боїться за нього, і стримався. Він не мав права зривати на ній свою слабкість.

Костя глибоко вдихнув, заплющив очі й намацав її долоню, стискаючи гарячими пальцями її м'які руки.

— Ань... маленька. Заспокойся, прошу тебе, — тихо, але твердо сказав він. — Жодних проклять немає. Є просто болото, сирість і звичайний вірус, який я підхопив. Дай мені час. Я вип'ю ліки й просто посплю. Якщо завтра вранці мені не полекшає — клянуся, ми звернемося до лікаря. До будь-якого. Добре?

Аня дивилася на нього кілька секунд, борючись із внутрішньою тривогою, а потім важко зітхнула й поцілувала його в щоку.

— Добре. Я принесу аспірин.

Вона вийшла, тихо причинивши двері. Костя лишився наодинці з нічною темрявою. Ліки, які вона принесла за хвилину, подіяли важко — вони не збили жар, а просто притисли його до ліжка, позбавляючи можливості рухатися. Свідомість почала розмиватися, перетворюючись на хитке, липке желе. Костя нарешті заплющив очі й провалився у сон.

І саме тоді, коли реальний світ остаточно згас, почалося марення.

Свідомість Кості раптом виринула посеред глибокої, непроглядної ночі, але він відразу впізнав цей запах — солодкуватий, нудотний дух прілого листя й річкового мулу. Низина. Він був босоніж на м'якій, розкислій землі, що хлюпала між пальцями ніг. Довкола стіною стояли чорні, покриті мохом стовбури дерев.

Костя опустив очі й заціпенів. З-під моху, прямо там, куди вдень упала його крапля крові, почало пробиватися дивне, фосфоризуюче зеленувате світло. Воно пульсувало, наче під землею б'ється величезне, хворе серце. Чорні корені дерев навколо почали повільно ворушитися, виповзаючи з багнюки, мов живі змії, й обережно тягнутися до його ніг.

З гущавини очерету випливло щось бліде й кругле. Воно піднімалося все вище, хитаючись у повітрі, аж поки зелене світло землі не підсвітило його знизу. Це була голова Уляни Мороз. Її каламутні очі дивились прямо на нього, а розтулені губи беззвучно ворушились в такт лісовому шепоту. Але найстрашнішим було те, що з її шиї, замість обрубаних хребців, до землі тягнулись товсті, чорні нитки тягучої смоли, які миттєво вростали в гнилий мох.

Костя закричав, але з його горла вирвався лише німий, задушливий хрип. Ліс навколо почав стрімко стискатись, плющ кидався на нього з усіх боків, обплітаючи шию, а чорна земля під ногами раптом розверзлася, перетворюючись на глибоку, голодну пащу, яка почала повільно, із задоволеним чваканням втягувати його всередину, у саму глибину  Низини.

 З лісової імли, з-за вологих очеретів, почали з'являтися тіні. Спершу це були лише розмиті силуети, але за мить вони перетворилися на світлі, напівпрозорі тіла дівчат. Вони рухалися плавно, невагомо, випливаючи з туману, і закрутилися навколо нього в химерному, моторошному танці — Тепер ти наш... Тепер ти навіки з нами...