8. Коли вітер завмирає

Вечір повільно спускався на річку.

Руслана на краю лавки впівоберта, закинувши ногу на ногу, курила й розглядала обрій. Золото вечірніх хвиль відбивало світло, а трохи лівіше виднівся знайомий дах — Дачна, 1. Вона час від часу кидала туди погляд, мов,  в темному прорізі пустих вікон другого поверху завмерла чиясь постать. Можливо, пан Половецький? А може, просто тінь.

Поруч кипіло звичне пекло.

—Блядь, Свєтка, це ж мій батько, невже в місті мало чоловіків готових платити за твої «шедеври» Ти б хоч трохи сорому мала! — зірвалась Наталка, і її голос став тонким, як натягнута струна.

Світлана повільно повернула до неї голову. Жорстка, безкомпромісна, вона не звикла вибачатись. На вигляд, мов зі статті модного журналу: витончена, яскрава блондинка, власний «форд» і фотогалерея. У її зіницях блищала отрута.

— О, знову свята мучениця заговорила, — відповіла вона з кривою усмішкою.

— Я принаймні не лізу в ліжко ради наживи, моє кохання щире та непродажне! — крикнула Наталка, задихаючись від сліз.

— Заткнись, істеричка. Думаєш, я не знаю що ти мене поза очі проституткою називаєш? —Красуня витягла вперед ноги розглядуючи босоніжки на високих підборах. — Поки я пахаю як проклята і ковтаю приниження, ти будуєш «любоу-і-мааайбутнє» з альфонсом, який собі навіть на труси заробити не може!

Наталка здригнулась, наче від удару в обличчя, її губи затремтіли.

Руслана зітхнула, обережно струшуючи попіл. Ця сцена грала по колу, як заїжджена платівка. Суперечка  надто жорстка, образи — надто глибокі, і жодного примирення. У кожної була своя правда і свої непрощенні образи.

Сем сидів на траві просто навпроти них, скрутивши ноги в позу лотоса. На ньому розтягнута футболка з логотипом старого рок-гурту. Йому було невимовно важко бачити, як страждає ні в чому не винна Натка, але водночас він як ніхто підтримував Свєту. Руслана не розуміла що тримає їх чотирьох разом вже багато років, зовсім різні за життєвими цінностями та вподобаннями, постійно лаялись але неодмінно збирались знову. «Протилежності притягуються», це їх випадок. Повний таємних пороків Сем залишався найдобрішою душею з усіх, мажорка Натка, дідова квіточка, яка досі вірить в діда мороза, флегматична Руслана якій все на все – без різниці та Света, яка кігтями та зубами видирає своє право на місце під сонцем.

— Та годі вам... — тихо, майже благально видавив Семен. — Ну серйозно...

— Ти краще взагалі стули пельку, — різко обірвала його Свєта, навіть не повернувши голови. — Грьобаний підар, бля...

Сем повернув до Свети голову, його обличчя зберігало спокій, лише косяк затріщав від глибокої затяжки, демонструючи відповідь.

Раптом Наталя підняла голову, вслухаючись у порожнечу. Її очі розширилися, фокусуючись на чомусь невидимому.

 — Тихше... — прошепотіла вона, підіймаючи руку. — Ви... це чуєте? Якісь... барабани, чи що…

Всі прислухались. Суперечка обірвалась

Сем із Русланою мовчки перезирнулись й обережно похитали головами. — Нат, там тиша, — глухо сказав Сем.

— Ви знущаєтесь? — вона озирнулась по колу. — Ну як ви можете не чути? Вони ж просто... гупають! Прямо в повітрі!

 — Господи, Натка, — скривилась безжальна Свєта — Це вже шиза.  Ши-зо-фре-ні-я, початкова стадія.

Наталя різко обернулась до неї, але нічого не сказала. В її погляді застигло щось злякане, тремтливе, як гілка на вітрі. Вмить зіскочила з лавки — так, ніби її щось підкинуло. Не сказавши ані слова, рвонула вперед, до краю.

— Нат! — гукнув Сем, але вона не зупинилась.

Кілька швидких кроків — і вона вже біля старого дерев’яного паркану, що подекуди ще стримував урвище. Вузькі дошки давно були трухляві, деякі поламані, хитались на іржавих цвяхах. Але дівчина без вагань видерлась на самий верх і застигла — над прірвою, над десятиметровим обривом, обличчям до річки.

Вітер здував її тонке волосся з обличчя. А дошка під ногами ледь помітно гойдалась, потріскуючи.

— Натка, ні! — закричав Сем,  підбігаючи. — Там же… Це небезпечно!

— Не підходь! — вереснула Наталя, розводячи руками. — Не смій!

Усіх скувало враз. Вони зупинились на кілька кроків від неї, не наважуючись рушити далі.

— Я боюсь себе, розумієте?! СЕБЕ! — кричала вона у простір, захлинаючись сльозами. — Я не знаю, що зроблю, якщо ви підійдете!

Сем підняв руки долонями вперед, обережно, наче дресирував дику тварину.

— Добре, добре, ми стоїмо тут… Ми не рухаємось. Але, будь ласка, Нат, злізь. Все буде добре. Чуєш?

— Не буде добре! — прошепотіла вона, і дошка під нею хруснула. — Його немає. І не буде. А я… я не знаю, як далі…

Наталя стояла, хиталась на дошці, вся у сльозах, як привид над прірвою. І навіть вітер, здавалося, завмер — бо досить було лише одного пориву, однієї миті — і вона могла полетіти вниз.

Семен почав тихо щось бурмотіти — спершу несміливо, невиразно, як мантру:

— Нат… ну… ти ж сильна… Ти ж справжня. Ти завжди справжня…

Він зробив крок. Потім ще один. І ще. Його голос ставав чутнішим, впевненішим, хоча в ньому все одно тремтіло ламке зречення:

— Ти не одна. Ми з тобою …

Наталя ще кілька секунд хиталась, мов човен на воді. Але потім її тіло трохи розслабилось. Сльози текли, але погляд уже не був затуманений. Вона тремтячою рукою потяглась до нього.

Семен вже стояв поруч. Він підхопив руку, не різко, обережно — як до дикого птаха.

— Давай… я тримаю.

Її долоня лягла в його — бліда, крижана. Сем стиснув пальці так міцно, наче намагався цим потиском викупити всі гріхи їхніх образ. Обережно зняв її з дошки, тримаючи міцно, впевнено, не відводячи очей.

Коли Наталка ступила на безпечну землю, Руслана підбігла  ближче. Жодних слів не було —  багато бруду сказано хвилину тому, щоб зараз грати в раптове примирення. Вони просто осіли під тим самим парканом, що ледь не став точкою неповернення, знесилені, спустошені й вдячні за те, що цього разу прірва залишилася порожньою. Свєта стояла трохи осторонь, ховаючи тремтячі пальці в кишені джинсів і вперто рахувала стрази на босоніжках.