8. Коли вітер завмирає

Над обривом, на старій лавці, сиділи троє дівчат. Вечір повільно спускався на ріку, а повітря було таке густе і тепле, що здавалося — ним можна дихати, як водою. Руслана сиділа на краю, закинувши ногу на ногу, курила й розглядала обрій. У вусі — уривки чужої сварки, перед очима — золото хвиль. Десь унизу ріка відбивала вечірнє світло, а трохи лівіше за нею виднівся знайомий дах. Дачна, 1. Час від часу вона кидала на нього погляд. З  будинку хтось дивився на неї крізь темний проєм вікна. Можливо, просто тінь.

— Ти б хоч трохи сорому мала! — зірвалась Наталка, голос її став тонким, як струна, що от-от лусне. — Те, як ти себе ведеш — це… це вже навіть не розпуста. Це ганьба!

Світлана повільно повернула до неї голову. У її зіниці блиснула іронія.

— О, та ти знову з вівтаря злізла, свята мучениця, — пирснула вона з кривою усмішкою. — Ти ж нічого не знаєш про моє життя, принцеса з бутафорського трону. Тобі легко судити з теплого гніздечка, коли тато гаманець поповнює ще до того, як гроші закінчуються.

— Я принаймні себе не продаю! — крикнула Наталка. — І не лізу в ліжко до всіх, хто може заплатити за твої “мистецтва”!

— Ах, от як... — Світлана вже стояла, її очі палали. — То давай чесно, Натка. Ти не розумієш мене не тому, що я аморальна. А тому, що ти ніколи не мусила виживати. — Ти не знаєш, що таке платити за оренду, коли в кишені лише мідяки дзвенять. Не знаєш, як це — фоткати на весіллі козирного урода й сміятись, бо інакше не отримаєш свою тисячу. Тобі завжди було просто. Твої “проблеми” — це типу, куди подівся твій хахаль на мопеді.

— Ти навіть не знаєш, що між нами було! — Наталка аж задихнулась. — Між нами було кохання! Я вірила йому, хотіла майбутнє!

— Майбутнє? — хмикнула Свєта. — З Вовкою? З тим, хто навіть труси свої сам не прасує? Ти йому магазин хотіла переписати, дурепа! Добре, хоч не встигла.

— Бо нормальні люди роблять подарунки тим, кого кохають! Але що ти знаєш про любов, Свєт? Ти привикла тільки брати. Завжди — тільки брати.

— А ти привикла тільки страждати. Як по нотах. Ще хвилька — і піде сльоза. Думаєш я не знаю що ти мене поза очі проституткою називаєш?

Руслана тихо зітхнула, стискаючи недопалок. Ця сцена — немов стара пісня, що грає по колу. Надто знайома. Надто втомлива.

Був кінець робочого дня, вона вже зібралася додому. Думками давно була серед папок і пожовклих сторінок, у затишку своєї кімнати, де можна буде, нарешті, розгорнути ті документи, які збуджували їй уяву весь день. Її тягло туди з майже фізичною потребою — в тишу, в слова, в таємниці. Але телефон продзеленчав саме тоді, коли вона  вимкнула свій комп'ютер. Сем, спокійно, майже винувато:
— Ми з Наткою на набережній. Вона в не дуже доброму стані. Свєта зараз за тобою заїде. Ти нам потрібна.

І що вона мала сказати? Звісно, Руслана погодилась. Уже за десять хвилин перед офісом різко загальмував автомобіль — невеличкий сріблястий “форд”, з-за керма якого вискочила Свєта.

Маленька, тендітна, майже прозора, як дівчина з художньої книжки. Дуже худа, з довгим білим кучерявим волоссям і виразною манерою одягатися: усе на ній — ідеально підібране, неначе вирване зі сторінки модного журналу. Свєта мала власну фотогалерею, власний стиль, власне авто і власну манеру жити — швидко, гостро і без вибачень.

Сем сидів на траві просто навпроти лавки, у своїх стандартних літніх шортах і розтягнутій футболці з написом якогось старого гурту. Він зручно склав ноги у позу лотоса, притримуючи рівновагу ліктями, але обличчя його весь час сіпалось від напруги, немов ловив кожне слово, кожен тон у сварці Світлани й Наталії.

— Та годі вам, — кинув він упівголоса, коли натиск Наталії став особливо агресивним. — Ну серйозно… ви ж не вороги…

На нього навіть не глянули.

— Ми так нічого не вирішимо, — додав він, коли Світлана знову вдарила у свій улюблений аргумент про “мажорок” і “життя по-справжньому”.

Але його голос губився в емоційній хвилі, яку здіймали дівчата. Сем спробував іще раз щось сказати, потім зітхнув, хапаючись руками за голову. Звично потер скроні, ніби сподівався стерти із себе чужу агресію. Знову підняв голову, відкрив рота, щоб вставити слово, але Свєта його обірвала різким:

— Сем, ти краще помовчи, — в її голосі вже кипіло. — Грьобаний підар, блін…

Запала тиша. Глуха, густа, як після вибуху. Сем завмер, втупившись у землю. Руслана повільно видихнула, піднявши брову. Наталя на мить прикрила очі, ніби очікувала ще гіршого.

Свєта не відводила погляду, ніби сама злякалась сказаного, але вже пізно. Слова, як кулі, не повернеш назад. І в кожного в компанії десь у серці зберігалось розуміння того, про що вони зазвичай не говорили вголос.

Сем не відповів. Він лише зціпив зуби, ковтнув щось болісне всередині себе і, не підводячи очей, потягнувся до пачки цигарок. Закурив. Відвернувся до річки, мов і не було нічого. Як завжди. Як звик.

Раптом Наталя підняла голову вслухаючись. Її очі зосередились, наче вона придивлялась до чогось невидимого, недосяжного для інших.

— Тихше... — прошепотіла вона, підіймаючи руку. — Ви... не чуєте? Якісь... барабани, чи що…

Всі миттєво стихли. Суперечка обірвалась, мов ножем.

— Над річкою, — продовжила Наталя, схиливши голову набік. — Там, десь... чуєте? Гучно ж. І ще... цей шепіт. Просто... ось... ви ж чуєте?

Сем з Русланою мовчки обмінялися поглядами, і водночас обережно похитали головами.

— Нат, там — тиша, — обережно сказав Сем, але вона, здається, не чула його.

— Ви знущаєтесь? — вона озирнулась по колу. — Ну як ви можете не чути? Вони ж просто... гупають! Прямо в повітрі! І хтось… шепоче. Наче поряд...

— Господи, Натка, — скривилась Світлана. — Це вже шиза. Реально. Початкова стадія. Шизофренія.