7.Знайомство зі смаком малини

Офіс Івана - стриманий шик: нічого зайвого, усе — з натяком на вплив, статус і порядок, у якому кожна річ знає своє місце. Приміщення контори спроектовано з чіткою ієрархією доступу. Відразу за вхідними дверима відкривається простора приймальня – місце першого контакту та координації. П'ять робочих місць, зайнятих помічниками та секретарями, були стратегічно розташовані таким чином, щоб забезпечити безперебійне функціонування.

Окрім цього, приймальня виконує роль центрального хаба: звідси ведуть двері не лише до індивідуальних кабінетів трьох керівників (двох нотаріусів та старшого юриста), а й до туалету та міні-кухні, що зручно як для співробітників, так і для відвідувачів. Уздовж однієї зі стін стоять місткі шафи для верхнього одягу, а поруч – окремі для паперів - педантичний підхід до організації документації. На окремому столі, доступному для всіх, стоїть потужний принтер, готовий до будь-яких завдань. Ця прохідна зона служить не лише адміністративним центром, а й своєрідним фільтром, що дозволяє підтримувати високий рівень організованості та професіоналізму в конторі.

Оксана, секретарка, стояла біля принтера, закотивши рукава і з перекошеним виразом обличчя стукала ногою по столу.

— Ти знову прикидаєшся мертвим, чи що? Ну давай, же! — пробурмотіла вона до принтера і ще раз штурхнула його носком балетки.

У цей момент у приймальню зайшла Руслана з чашкою кави в руках.

— Кому кава? — не обертаючись, запитала Оксана, нервово клацаючи кнопки.

— Йому, — відповіла Руслана й кивнула у бік дверей до кабінету Івана.

— Давай  віднесу, — швидко схопилась Оксана. — А ти, будь ласка, зроби щось із цією машиною. Вона мене не слухає. Як мій козел колишній.

— Ну тоді це серйозна проблема, — зітхнула Руслана й обережно передала їй тацю. — Я подивлюсь.

Поки Оксана зникла за дверима з кавою, Руслана наблизилася до принтера, натиснула кілька кнопок, не особливо заглиблюючись у суть проблеми. Принтер зойкнув і почав видавати сторінки, ніби нічого й не сталося.

— Може, ти з ним на одній хвилі, — почулося з-за спини. Оксана вже повернулась, закочуючи очі. — Я йому півгодини пояснюю, а він ні в яку. Ти натиснула раз — і все.

— Бо я не пояснюю. — усміхнулась Руслана. - Я наказую

Тим часом у коридорі, біля вікна, точилась тиха балачка між трьома іншими працівницями офісу — Інною, Людмилою та Заріною. Вони працювали помічницями двох нотаріусів, що мали кабінети поряд.

— Кажуть, що та дівчина, голову якої знайшли манікюрниця, — пошепки мовила Людмила, озираючись.

— Так. Знайшли у низині. Там, де той старий пляж. Хтось із міліції казав, що вона — ну, голова її була, як на жертвоприношенні, нанизана на кіл, а тіло, кажуть, або спалили, або, ще гидотніше, з’їли  — сатанинське вбивство, — додала Інна, з серйозним виразом.

— Моя бабця ще казала: низина — проклята земля. Там ще до союзу  було те саме, але про це замовчували  — стишила голос Заріна.

— Я пам’ятаю, що в дитинстві було страшно туди ходити. Казали, якісь  ритуали проводили. То не просте місце, — знову Людмила.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша. Навіть принтер перестав гудіти.

Руслана стояла, опершись на стіл, і робила вигляд, що читає технічне повідомлення на екрані. Насправді ж намагалася не чути їхніх слів. У голові крутились зовсім інші образи: скрип старого пожовклого паперу, запах пилу зі старих папок, обкладинки книг, те дивне ім’я — Сочинський, і ініціали Т.І.К. у щоденнику.

Їй не терпілося повернутись додому і розкласти перед собою все те багатство. Торкнутись, прочитати, зануритись. Але замість того вона стояла тут — у костюмі, з бейджиком на грудях, і слухала, як її колеги обговорюють  жертву низини, ніби це розділ із детективного роману.

Телефон завібрував у кишені.

— Руслано, де ти? — голос Івана був спокійний, але з тим знайомим тоном -  давай швидше, я чекаю.

— Уже йду, — зітхнула вона. — Іду до тебе, босе.

Вона обернулась, кивнула Оксані.

— Принтер твій реанімований. Ще хвилина — і він би сам почав подавати каву.

— Дякую, геніє. Хоч хтось у цій конторі розуміє техніку, — відгукнулась та і знову закліпала мишкою.

Руслана поправила волосся, натягнула на обличчя ділову маску і рушила в кабінет Івана, відкладаючи роздуми до вечора. Але всередині щось уже ворушилося — мов нова сторінка, яку вона ще не прочитала, але вже знала: там буде важливо.

— Розумієш, Руслано, — почав Іван, повільно, майже медитативно, як завжди, коли намагався пояснити щось складне простою мовою, — кожного червня, ти знаєш, ми з Ольгою їздимо до Мілану. Це — наша традиція, наша домовленість. Але цього року ситуація ускладнилася.

Він стояв біля вікна, тримав у руках філіжанку з еспресо, але майже не пив. Сонце м’яко падало на його костюм. Руслана дивилася на його тонкі пальці, які легко підтримували чашку, ніби це було щось крихке, вартісне. Вони завжди здавалися їй схожими на старовинні скульптури — з грецькою точністю, без емоцій, але з дивною мовчазною красою. Овальні нігті, бездоганно підпиляні.

Вона навмисно два рази кліпнула — ніби виганяючи з голови не ті думки." Витончені чоловіки — точно не моє"  переконувала себе, вперто, майже з викликом.

— Я сам підписав цей контракт, — вів далі Іван, не зводячи погляду з горизонту, — рукою, якою згодом, можливо, захочу собі її ж і відрубати. Але правочин є правочин. Контракт не передбачає відстрочки, не передбачає дострокового розірвання без штрафних санкцій. Якщо я відмовлюсь — втрати будуть не просто істотні, а катастрофічні. Це міжнародна угода, з нотаріально посвідченими зобов’язаннями та фінансовими гарантіями, які ми вже почали реалізовувати.

— Угу, — кивнула Руслана, вдаючи, що слухає. Її погляд ковзав по його вилицях, які блищали свіжо вибритою шкірою. "Що, цікаво, буде раніше: італійська поїздка чи втрата психічної рівноваги в цьому офісі?"