7.Знайомство зі смаком малини

Офіс Івана — це стриманий шик і сувора ієрархія. Відразу за вхідними дверима відкривалася простора приймальня: п'ять робочих місць для помічників, місткі шафи для паперів, потужний принтер і двері до кабінетів трьох керівників. Ця зона слугувала і адміністративним центром, і жорстким фільтром для відвідувачів.

Оксана, секретарка, роздратовано штурхнула принтер носком балетки: — Ну давай же, оживай! У цей момент у приймальню зайшла Руслана з тацею. Оксана розвернулася й одразу схопила чашку: — О, це Івану? Давай віднесу! А ти, благаю, розберися з цим чудовиськом, воно мене не слухає.

Поки секретарка зникла за дверима кабінету, Руслана двічі клацнула кнопками, і апарат слухняно зашуршав сторінками.

 — Ти відьма, чи що? — закотила очі Оксана, повернувшись. — Я пів години б’юся, а ти один раз натиснула!

— Бо я з ним не панькаюся, — усміхнулась Руслана. — Я наказую.

Тим часом біля вікна тихарилися інші помічниці — Інна, Людмила та Заріна.

 — Кажуть, ту дівчину знайшли в Низині, де старий пляж, — пошепки мовила Людмила.

— Так,  жертвоприношення, а тіло спалили. Сатанинське вбивство, — серйозно додала Інна.

— Люди кажуть: Низина — проклята земля. Там і до союзу таке було, але замовчували, — стишила голос Заріна.

У кімнаті запала тиша. Навіть принтер замовк.

Телефон завібрував. — Руслана, де ти? Чекаю, — голос Івана був спокійним, але вимагав швидкості.

— Уже йду, бос, — зітхнула вона й попрямувала до кабінету.

Іван стояв біля вікна з філіжанкою еспресо. Сонце падало на його ідеальний літній костюм, підкреслюючи тонкі, витончені пальці з бездоганними нігтями, схожі на античну скульптуру. "Витончені чоловіки — точно не моє", — вперто нагадала собі Руслана, натягуючи ділову маску.

— Руслана, цього року наша з Ольгою поїздка до Мілана під загрозою, — почав він медитативно. — Ситуація ускладнилася. Клієнт купив ділянку в низині, яка виявилася старими пайовими наділами колективної власності. Там фальсифікація документів, чинна заборона, ще й під підозрою два державні реєстратори. Якщо я зараз розірву міжнародний контракт, штрафи будуть катастрофічними. Тому я залишаюся в місті, Ріта поруч, і я сподіваюся, ти допоможеш утримати цей баланс.

— Коротше, закопався, — підсумувала Руслана. — Ну, викрутимось якось.

Іван уперше всміхнувся по-справжньому й дістав із шухляди велику чорну шкіряну сумку. — Потрібен підпис. Від нього. Ти вже робила таке. Угода на десятки тисяч, бракує останнього автографа. Він поклав у сумку папку з документами та аркуш із даними власника. — Звіриш паспорт. Де сині прапорці — підписує він, де червоні — твоя примітка часу й місця. Тільки ручкою, без поправок. Адреса — Дачна, 1. Знаєш де це?

 — Звісно, знаю, — перебила Руслана. — Старий розвалений будинок. Куди саме там? У підвал?

— В реєстрі він чинний, власник зареєстрований, отже — це законна точка, — сухо відрізав Іван. — Будь обережна. Якщо щось здасться дивним — просто йди без підпису. — Домовились, пішла шукати привида, — кинула вона через плече.

На Дачній, 1 повітря здавалося іншим. Двоповерховий кам'яний будинок зяяв пустими вікнами, наче гнилими зубами, навколо порпалися робітники. На другому поверсі, у глибокій тіні вікна, за Русланою мовчки спостерігали двоє: сухий літній чоловік та молодший, кремезний, років сорока.

Робітники махнули Руслані в бік дверей. За хвилину старий вийшов назустріч. Одягнений у гранжеві джинси та синій джемпер, він виглядав модно, але лисина й глибокі зморшки видавали вік. Погляд був прискіпливим, владним.

— Яків Половецький? — запитала Руслана. Чоловік кивнув, продемонструвавши бездоганну українську з ледь помітним польським акцентом: — У будинку ремонт. Ходімо у двір, там є де присісти.

У тіні старезного дерева вони сіли за стіл, застелений пластиковою скатертиною в яблука. Яків ретельно перевірив папери й швидко поставив підписи. Руслана методично зафіксувала час.

Коли вона вже збиралася вставати, підійшов другий чоловік із вікна — низький, із русявим хвостиком на потилиці та глибокими залисинами. В його очах світилася дивна, непритаманна цьому місцю доброта. — Це Марек, мій племінник, — похмуро представив Яків.

Марек підійшов ближче й простягнув Руслані згорток у листку лопуха, повний стиглих ягід.

— Це тобі. Лісова малина. Спробуй.

Усмішка Марека була такою відкритою, що Руслана не втрималась і щиро, по-дитячому посміхнулася у відповідь. Вона обережно взяла одну ягідку, поклала до рота — і світ навколо миттєво зник.

Перед очима спалахнув її ранковий сон. Сліпуче весняне сонце, густа зелена трава, дівчата в довгих полотняних сорочках, що водять заворожуючі танки, і тепле, густе повітря прадавнього лісу, яке огорнуло її з голови до ніг, вимиваючи всю реальність офісу й пильного двору.

— Ми закінчили, — різкий голос Якова, мов обухом, вибив її з марення.

Руслана здригнулася, повільно кліпнула й повернулася в зашарпаний двір. Відчуття м’якого моху під босими ногами ще тануло, коли вона зустрілася поглядом із Мареком. У його ніжності було щось явно не з цього світу. На її високий зріст  — він дивився знизу вгору, але це не мало жодного значення.

— Візьми. На потім, — Марек м’яко вклав згорток їй у долоню.

Вона сховала документи в  портфель, коротко кивнула й швидко пішла до воріт. Озирнувшись, побачила, що вони так і стоять у тіні: Яків — із роздратуванням, Марек — із глибокою зацікавленістю.

Руслана  набрала номер: — Іван? Все ок. Документи підписано, повертаюсь.

Вийшла на обрив біля річки. Вода заманливо відблискувала на спекотному сонці. Дівчина зітхнула, висипала зі згортка всі ягоди в долоню й одним махом кинула їх до рота, заплющивши очі.

Солодкий сік вибухнув на язиці. Липке повітря, шум міста й утома розчинилися в дикому, концентрованому смаку лісової малини.  Вона постояла так кілька секунд, ловлячи мить, а потім акуратно склала лопух квадратиком, затиснула в долоні, як талісман, і повернулася до таксі.