6.Бібліотека та її секрети

Їй снився ліс, залитий сліпучим, теплим сонцем, — не реальний, але до болю знайомий. Вона йшла босоніж густою травою, і кожен допик до землі залишав на ступнях приємний спогад чогось рідного, давно забутого. Навколо неї дівчата. Вони сміялись, тихо й лагідно, водили дивні, весняні танці на честь Сонця. Вони були вбрані в довгі, прості полотняні сорочки до самої землі. Ця незвична довжина постійно заважала Руслані, поділ плутався між ногами, і вона щоразу хотіла вийти з кола, щоб поправити сорочку.

Нарешті вона зробила крок вперед, покидаючи танець, і застигла. Серед цієї сонячної ідилії, прямо посеред хороводу, побачила дивного, змученого чоловіка. Він був смертельно зляканий, хворий, весь заляпаний брудом і вже по пояс загруз у темній, гнилій багнюці, яка засмоктувала його все глибше. Сама до кінця не розуміючи, що робить, підкоряючись невідомому імпульсу, Руслана нахилилася над ним, аби розгледіти його обличчя, і... почала цілувати. У ту ж мить у роті з'явився стійкий, концентрований присмак лісової малини...

Вона прокинулась і сіла в ліжку. Ніякої довгої сорочки, стара футболка, яка ледве прикривала стегна. Під ногами — холодний паркет. Сон потроху танув, але на язиці все ще тримався той самий солодкий присмак. А який насправді смак у лісової малини?

Ольга сиділа на своєму улюбленому місці, широкому підвіконні кухні, затиснувши сигарету в пальцях, і втуплено дивилася у вікно. На ній була дорога італійська піжама — тонкий шовк з мереживом. Пальці тремтіли. Здавалось, ніби вона не бачила ані річки, ані неба, ані себе.

За стіною хлюпотів душ — звичний ритуал Івана після ранішньої пробіжки. З ванної пахло гелем для гоління й м'ятним шампунем.

Побачивши такий настрій матері, у Руслани остаточно вимився із пам’яті чарівний сон, та й світ навколо знову став знайомо сірим.

— Добрий ранок, — сказала вона, більше для себе.

Ольга не поворухнулася.

Руслана відкрила кавоварку, засипала мелену арабіку, увімкнула кнопку. Легке дзижчання, потім аромат.

— Кава готова, якщо раптом ти все ще серед живих, — пробурмотіла вона і сіла за стіл, дивлячись на спину матері.

— Як спалось, дорогенька? — прозвучав за спиною голос вітчима Івана.

Він стояв у дверях — у білому халаті на запах. Високий, худорлявий, із вузькими плечима, що надавали йому вигляду давньоримського сенатора, який щойно вийшов з парної. Постава — пряма, як у людини, яка звикла вигравати у суді ще до того, як відкриє рота. Темне коротке волосся, вже добре пересипане сивиною, було акуратно пригладжене назад. На обличчі — спокій і легка втома, як у чоловіка, що встиг пробігти кілька кілометрів і обміркувати справу клієнта.

Руслана озирнулася через плече, зустрілася з ним поглядом, постаралася посміхнутись — коротко.

— Сьогодні трохи зміниться графік. Я їду в офіс, а ти зачекай Ріту. — Боїшся залишити? — зіронізувала Руслана, не піднімаючи очей.

— Вона погано спала вночі. Нехай сьогодні хтось буде поруч.

Ольга ніби й не чула. Іван підійшов до неї, нахилився, легенько торкнувся губами її щоки. Вона підставила обличчя автоматично, не зводячи погляду з річки.

— Я пішов, будь обережна.

Руслана зачекала, доки вхідні двері зачиняться, ніби остаточно перекресливши присутність вітчима у квартирі, — тоді мовчки підійшла до підвіконня, витягла з маминої пачки сигарету, запалила її від ще тліючої, забутої Ольгою, і теж сперлася ліктем на раму, вдивляючись у спокійні води річки, що мерехтіли за вікном.

— Там щось відбувається, так? — звернулась вона до матері, махнувши головою в сторону пляжу за вікном. —  Снилась мені сьогодні маячня якась... Ти знаєш, яка на смак лісова малина?... І я не знаю.

Мовчання. Якийсь час вона теж мовчки курила у відкрите вікно.

— Ну, тоді ладно, — видихнула вона дим і потушила недопалок в попільничці. — Дякую за увагу, мамо.

Телефон задзвонив, мов розрізав простір. Руслана сіпнулася.

— Алло?

— Це я, Ріта. Ти вдома?

— Дома, привіт. На тебе чекаю...

— Потрібна твоя допомога! — прокричала Ріта в трубку.

 — Де ти?

— Я на роботі. Якомога швидше прийди сюди, без тебе не справлюсь. Дуже важливо!

 — Уже йду.

Руслана заскочила в кімнату, натягнула шорти, закрутила волосся в недбалий хвіст. Заглянула на кухню: — Ну, ти тут побудь, зараз я Ріту приведу.

Вона швидко пішла сходами вниз.

Ріта стояла коло дверей міської центральної бібліотеки, де працювала вже багато років. Маленька на зріст, злегка згорблена, вона зовсім не була схожа на брата — Івана, хоч і була його старшою сестрою. З-під червоного берета вибивалося сиве, абияк пофарбоване волосся, а яскраво-червоний легкий плащ спадав із плеча, ніби натякаючи на таємницю, заховану в складках. Обличчя її — гарне, рідне, з м’якими рисами — мало той особливий вираз, що миттєво навіював спокій, ніби після чашки теплого молока з медом. Але сьогодні в очах Ріти мерехтів неспокій, як тінь від хмари, що пропливає над сонцем.

Навколо творилося щось незрозуміле. Дві великі закриті вантажівки стояли під дверима, і в них без розбору вантажили книги — нові, у палітурках, і старі, потріпані часом. Робітники виносили їх, не шкодуючи ні сторінок, ні корінців, ледь не вкидаючи в кузов, де вони гепалися купами, як жертви шторму.

— Що тут відбувається? — обурено вигукнула Руслана, але ніхо не озирнувся. Голос її потонув у шарудінні паперу й гупанні ящиків.

 — Ох, не питай, — Ріта взяла Руслану за руку, її пальці були холодними від тривоги, і потягла всередину. — Перевозять нашу бібліотеку. Приїхали з документами, з міліцією, постановами — і все. Забрали Ірину Семенівну й повезли кудись. Чоловіків там, у залі, ще десяток.

— Нічого собі, наче при комунізмі, — здивувалася Руслана, ступаючи слідом. — Скільки народу на одну стару бібліотеку, яка й так нікому не потрібна?

Ріта нічого не відповіла, лише знизала плечима, її червоне плече плаща майнуло, як сигнал небезпеки. Вона тягнула Руслану вглиб залу, де робітники, здорові, мов бики, витягували книги з полиць. Серце стискалось від того  як вони зневажливо гортають сторінки мов щось шукають —  ці томи, що пережили війни й забуття, тепер летіли в безодню вантажівок. Руслана кинула погляд на Ріту, та лише махнула рукою: «Потім розкажу». І затягла її в підсобку — тісну, два на два, що слугувала і перевдягальнею, і  примітивною кухнею з чайником і чашками.