6.Бібліотека та її секрети

Руслана розплющила очі у своїй кімнаті. Їй снився ліс, залитий сонцем, — не реальний, але до болю знайомий. Вона йшла босоніж травою, і кожен дотик до землі залишав на ступнях приємний спогад чогось рідного давно забутого.  Повітря було густе, медове, а десь зовсім поруч хтось сміявся, тихо й лагідно. Сон не тривожив — радше навпаки: огортав теплом, як плед, лишаючи після себе відчуття чогось незбагненно рідного.

Руслані здавалося, що це був не просто сон. В роті залишився стійкий присмак лісової малини. А який смак у лісової малини?

Вона потягнулась і сіла. На ній — стара футболка, яка ледве прикривала стегна. Під ногами — холодний паркет. Руслана пішла на кухню.

Ольга сиділа на своєму улюбленому місті, широкому підвіконні кухні, затиснувши сигарету в пальцях, і втуплено дивилася у вікно. На ній була дорога італійська піжама — тонкий шовк з мереживом. Пальці тремтіли. Здавалось, ніби вона не бачила ані річки, ані неба, ані себе.

За стіною хлюпотів душ — звичний ритуал Івана після ранішньої пробіжки. З ванної пахло гелем для гоління й м'ятним шампунем.

Побачивши такий настрій матері, у Руслани остаточно вимився із пам’яті чарівний сон, та й світ навколо знову став знайомо сірим.

— Добрий ранок, — сказала вона, більше для себе.

Ольга не поворухнулася.

Руслана відкрила кавоварку, засипала мелену арабіку, увімкнула кнопку. Легке дзижчання, потім аромат.

— Кава готова, якщо раптом ти все ще серед живих, — пробурмотіла вона і сіла за стіл, дивлячись на спину матері.

"Якщо ж ні — то можеш хоча б не тліти на підвіконні, бо запах мертвого нутра не пасує до твоєї піжами"

— Як спалось дорогенька? — прозвучав за спиною голос Івана. Він стояв у дверях — у білому халаті на запах. Високий, худорлявий, із вузькими плечима, що надавали йому вигляду давньоримського сенатора, який щойно вийшов з парної. Постава — пряма, як у людини, яка звикла вигравати у суді ще до того, як відкриє рота. Темне коротке волосся, вже добре пересипане сивиною, було акуратно пригладжене назад. На обличчі — спокій і легка втома, як у чоловіка, що встиг пробігти кілька кілометрів, обміркувати справу клієнта.

Руслана озирнулася через плече, зустрілася з ним поглядом, постаралася посміхнутись — коротко, по-співучасницьки, з легким кивком у бік матері. Іван ледь помітно підняв кутики губ — не те щоб усмішка, скоріше, внутрішня згодa: "так, я теж бачу це, і ми обидва живі." А далі сказав:

— Руслано, сьогодні трохи зміниться графік. Я їду в офіс, а ти зачекай, поки Ріта не прийде.

—  Боїшся залишити? — зіронізувала Руслана, не піднімаючи очей.

— Вона погано спала вночі. Нехай сьогодні хтось буде поруч.

Ольга, ніби й не чула.

Іван підійшов до неї, нахилився, легенько торкнувся губами її щоки. Вона підставила обличчя автоматично, не зводячи погляду з річки.

— Я пішов. Руслано, будь обережна.

— Авжеж, я ж небезпечна, — сказала вона йому навздогін.

 За хвилину Іван вже одягнений у світлий літній лляний костюм, який на ньому сидів так ідеально, ніби пошитий на замовлення. На ногах — чорні налаковані туфлі,  а через плече — сумка для документів із темної шкіри. В одній руці дзвеніли ключі, в іншій він тримав телефон, який час від часу мляво підсвічував екраном нові сповіщення.

Руслана зачекала, доки вхідні двері зачиняться, ніби остаточно перекресливши присутність Івана у квартирі, — тоді мовчки підійшла до підвіконня, витягла з маминої пачки сигарету, запалила її від ще тліючої, забутої Ольгою, і теж сперлася ліктем на раму, вдивляючись у спокійні води річки, що мерехтіли за вікном.

— А ти мені нічого не скажеш? — звернулась вона до матері. — Може, хоч слівце кинеш? Снилась мені сьогодні маячня якась. Малину збирала, лісову. Ти знаєш яка на смак лісова малина? І я не знаю.

Мовчання. Якийсь час вона теж мовчки курила у відкрите вікно.

— Ну, тоді ок, — видихнула вона дим. Та потушила недопалок в попільничці. — Дякую за увагу, мамо.

Телефон задзвонив, мов розрізав простір. Руслана сіпнулася.

— Алло?

— Це я, Ріта. Ти вдома?

— Дома, привіт. На тебе чекаю...

— Спустись, будь ласка. В мене тут… чорт знає що. Книги. Ліфт не працює.

— Знову?

— Не працює. Дві сумки, дуже важко. Будь ласка.

— Уже йду.

Руслана заскочила в кімнату, натягнула шорти, закрутила волосся в недбалий хвіст. Заглянула на кухню.

- Ну ти тут побудь, зараз я Ріту приведу.

 Та швидко пішла сходами вниз.

Ріта стояла біля ліфта, з обох боків тримаючи по важкій "кравчучці", напханій книгами. Маленька на зріст, злегка згорблена, вона зовсім не схожа на брата — Івана, хоча й була його двоюрідною сестрою. З-під червоного берета вибивалося сиве, абияк пофарбоване волосся, а яскраво-червоний легкий плащ трохи спадав із плеча. Її обличчя — гарне, рідне, з м’якими рисами, мало той особливий вираз, що миттєво навіював спокій, ніби після чашки теплого молока з медом

— Привіт, — сказала Руслана. — А це що за бібліотека на колесах?

— Ох, не питай. Перевозять центральну бібліотеку. І мені сказали прихопити "найцінніше". А що тут цінне — хто зна.

— Тобто ми тягнемо, не знаючи що?

— Саме так, — усміхнулась Ріта. — Піднімемось — розкажу.

— Зараз розповідай. - Нетерпілось Руслані

— Та що тут розповідати… — зітхнула Ріта, коли вони з Русланою піднімались сходами. — Ірина Семенівна ще о п’ятій ранку мені подзвонила — ледь із ліжка злізла. Указ з мерії прийшов: мовляв, наша бібліотека має терміново переїхати на правий берег. За один день, уявляєш? Просто звільнити приміщення. Без пояснень. Ірина вся тремтіла — каже, тут же все її життя, і дід, і батько її тут працювали. Бібліотека й музей у цьому будинку були завжди, відколи вона  пам’ятає наш Б.

Ріта перевела подих.

— Ірина мене в той підвал повела. Там ще сейф стоїть — старий, ще з дідівських часів. І в ньому — книги. Нотатки, стародруки, якісь самвидавні матеріали з фольклору. Каже, тут приватна збірка професора, який колись тут працював, ще в 50 х - 80-х. Вони її з покоління в покоління берегли. А тепер — нікому воно вже не треба. Ірина підозрює, що за цим щось криється. Бо що це за поспіх такий? Чому ні з того ні з сього — за один день усе винести?