5.Справи що повторюються

Кабінет начальника районного відділу  міліції був таким, як і він сам у стінах цього відділку — стриманий, функціональний, без зайвих емоцій. Тут усе було серйозно: товсті теки в металевому сейфі, схема району на стіні, кілька фотографій з урочистостей , стара дубова шафа з особистими справами, і великий стіл — рівний, як його репутація.

Вадим Михайлович сидів за столом. Зовні — той самий спокійний вираз, що його знали підлеглі. Але очі... Очі видавали інше: уважні, напружені, зосереджені. Вадим був не з тих, хто дозволяє собі сентиментальність під час роботи. На набережній — можливо. Але не тут.

На столі лежали фото — жінка з відрізаною головою. Точніше — сама голова. Очі відкриті. Губи на пів розтулені, як ніби вона ще щось хотіла сказати, коли... Вадим тихо поклав фото під теку. Йому не вперше бачити смерть. Але ця — була не така. Те, як її залишили. Те, де її залишили.

Думки крутились навколо "низини", як називали між собою той проклятий клаптик лісу між обривом і річкою. Чагарники, гнилі дерева,  щільний покрив плюща — місце, в яке не пхаєшся без ножа або мачете. Пляж закінчувався там — болотом,  й диким запахом землі.

Саме там сьогодні знайшли голову. Нанизана на зрізане обточене дерево, як на кілок. Як трофей. Як підпис. Пошуки тривали весь день, прочесали кожен метр — ні тіла, ні одягу.

Він згадав, як двадцять чотири роки тому, будучи ще молодим опером, ходив тими самими чагарниками, шукаючи відповіді. І втратив їх. Минулого разу все почалося так само. Спочатку одна голова, потім — ще одна. Тіла так і не знайшли. Втратив частину пам’яті — цілий шмат, якого так і не зміг згадати.

Але ні. Вадим не з тих, хто буде бігати за примарами. Не тоді, не тепер. Він вірив у людей — і в їхню здатність з’їжджати з глузду. Вірив у маніяків, які знають, як гіпнотизувати, переконувати, грати на страхах. Але не в прокляття й не в обряди. Навіть попри те, що сам іноді ловив себе на відчуттях, які не міг пояснити.

Стук у двері.

— Можна? — просунув голову оперуповноважений Костянтин . Молодий, кмітливий, трохи занадто запальний, але з головою на плечах.

— Заходь.

— Пройшлись ще раз по периметру. Той чагарник, що під урвищем, обійшли повністю. За двадцять хвилин — круг. Але ні натяку на тіло. .

Вадим кивнув. Звично. Той чагарник, як і сама ця місцина, були ніби живими. Дратували.

- Поки не стане темно, не згортаємося.

 "Низина"  схожа на забутий світ — мов природа там сама собі хазяїн, і навіть повітря густіше. 

— Добре. Пильнуйте. І попроси експерта пришвидшити звіт. Іще одне… Дівчину хтось упізнав?

— Так. Наталія Кошова, онука нашого - і Костянтин підняв палець вгору. Наче Вадим не знає хто такі Кошові. - Показали їй фото — вона каже, що впізнала. Уляна її ім'я, прізвище не знає, зате має номер телефону.

- Вона ще тут?

- Так, сидить в приймальній

— Хай її зараз же викликають, — коротко сказав Вадим.

Костя відкрив двері і гукнув черговому щоб запросили дівчину.

Вадим чекав переглядаючи ще раз те саме фото.

Зайшла Наталія Кошова — онучка того самого Кошового, колишнього мера, якого Вадим колись не міг терпіти. Маленька, кругловида, з розкішною пухнастою зачіскою, що скидалася на руду хмару після грози. І хоч була вбрана пристойно, акуратно, — десь за нею, під цим усім дорогим блиском, лишалася та сама Наташа, що в дитинстві ховала цукерки в кишені.

«Копія діда», — подумки відзначив Вадим.

— Сідай, Наталю, — м’яко сказав він. Уже не начальник. Дядько, родич. І, хоч і розлучений із її тіткою Інгою, чужою вона йому не стала.

Наташа сіла, влаштувавшись злегка по-королівськи — і не через гонор, а просто звичка така. В їхній родині всі вміли з’являтись у чужих стінах так, ніби вони тут давно господарюють.

— Розкажи мені, будь ласка, звідки знаєш цю дівчину. — Вадим поклав перед нею фото Уляни. — Придивись уважніше.

Наташа трохи напружилася, зосередилась, потім кивнула.

— Це Уляна. Ну… знайома. Не подруга. Вона мені манікюр робила. По дзвінку приходила. Добра, тиха така. Я її взагалі через Інгу взяла — це вона мені колись її порадила. Відколи в салоні мені один ніготь зламали, тільки по рекомендаціях працюю, — сказала без тіні жарту.

— Інга… — повторив Вадим, вловлюючи нотку неспокою. — А сама вона що про неї знала?

— Я не питала. І Уляна взагалі не балакуча. Жила десь на правому березі. Я так розумію — знімала житло. Про родину, друзів нічого не казала.

— А коли бачила її востаннє?

— Десь тиждень тому. Вона приходила, зробила мені корекцію, і все. Була як завжди - мовчазна.

— Не згадувала, куди йде, чим займається? Можливо, щось казала про річку? Про Низину?

Наташа похитала головою.

— Ні. Я б запам’ятала. А річка… Ну, я б точно насторожилась, якби вона про Низину щось сказала. А що її там знайшли?

Вадим кивнув. Він спостерігав за нею уважно. Наташа відповідала чітко, без метушні. Її веснянки, якими б смішними не здавалися в дитинстві, зараз дивилися на нього з серйозністю — кожна.

— Добре. Дякую, Наталю. Передай батькові привіт. І номер Уляни, будь ласка, залиш Костянтину.

— Уже залишила, — відповіла вона, підводячись. — Якщо ще щось пригадаю — скажу. Я хочу, щоб знайшли, хто це зробив.

— Ми зробимо все від нас залежне, — сказав Вадим, тихо, без пафосу. Важко, по-справжньому.

«Завжди була хорошою дівчинкою», — подумав він. І щось у грудях защеміло. Як перед тим, коли починається буря.

Наталя вийшла легко,  як і зайшла,  залишила по собі тишу. Вадим зітхнув, глянув на стіну — і подумав, що уникати більше не вийде. Пора побачитись із колишньою.