5.Іржа минулого

Кабінет начальника районного відділу міліції був таким, як і він сам у стінах цього відділку — стриманий, функціональний, без зайвих емоцій. Тут усе дихало стальною серйозністю: важкі товсті теки в металевому сейфі, вицвіла схема району на стіні, кілька засиджених мухами фотографій з офіційних урочистостей, стара дубова шафа з особистими справами і великий стіл — рівний, як його власна багаторічна репутація.

Вадим Михайлович сидів у кріслі. Зовні — той самий непорушний, залізобетонний спокій, який звикли бачити підлеглі. Але очі... Очі видавали інше: надто уважні, напружені, прикуті до однієї точки. Прокопенко був не з тих, хто дозволяє собі сентиментальність чи слабкість під час роботи.

На столі лежали знімки оперативної зйомки. Жінка з відрізаною головою. Точніше — сама голова. Очі відкриті, підсмикнуті каламутною плівкою. Губи на пів розтулені, наче вона збиралась щось вигукнути за секунду до того, як лезо розсікло горло. Вадим тихо, повільним рухом завів фотокартки під товсту картонну теку. Йому не вперше доводилося бачити смерть за двадцять чотири роки служби. Але ця... ця була не такою. Те, як її залишили. Те, де її знайшли.

Думки крутились навколо Низини, як між собою називали цей проклятий клаптик дикого лісу між глиняним обривом і річкою. Чагарники, перегнилі стовбури, щільний, майже задушливий покрив дикого плюща — місце, в яке жоден притомний не поткнеться без мисливського ножа або мачете. Пляж закінчувався  — гнилим болотом і важким, тваринним запахом мокрої землі.

Саме там сьогодні вранці вони й знайшли голову Уляни Мороз. Вона була акуратно нанизана на зрізане, обточене дерево, наче на ритуальний кілок. Як трофей. Як чийсь кривавий підпис. Пошукові заходи тривали весь день, оперативники прочесали кожен доступний метр, але марно: ні тіла, ні одягу, ні знарядь убивства.

Вадим Михайлович потер важкі повіки. Перед очима попливли привиди. Двадцять чотири роки тому, будучи ще зовсім молодим слідчим-початківцем, він вперше зіткнувся зі справжнім жахом саме тут, у цих чагарниках, коли гарячково намагався знайти бодай якісь зачіпки й відповіді. І втратив їх. Минулого разу все почалося так само. Спочатку відрізана голова на палі. Тіла тоді не знайшли. Вадим після тієї справи втратив частину пам’яті —  шмат життя, випав із голови, покрився темрявою, і за чверть століття так і не зміг згадати.

«Але ні, — полковник різко хитнув головою, відганяючи марення. — Годі». Він не з тих, хто вірить у чортівню чи бігає за примарами минулого. Не тоді, і тим паче не тепер. Він вірив у людей — і в їхню безмежну здатність раптово з’їжджати з глузду. Вірив у холоднокровних маніяків, які вміють гіпнотизувати, переконувати й віртуозно грати на чужих страхах. Але не в прокляття й не магію. Навіть попри те, що сам сьогодні вранці на березі впіймав дупою відчуття, які не піддавалися жодній логіці.

Короткий, упевнений стук у двері прогнав тишу. — Можна? — у шпарину просунув голову оперуповноважений Костянтин Стрілець. Молодий, кмітливий, трохи занадто запальний, але з міцним внутрішнім стрижнем і  головою на плечах. — Заходь, Костя. Розповідай, — Прокопенко відкинувся на спинку крісла.

Стрілець зайшов, важко дихаючи, і зачинив за собою двері. Він усе ще ніби перебував там, серед  хащів, і його думки гарячково прокручували події останніх годин. Навіть зараз, у прохолоді кабінету, його шкіра свербіла, а м'язи гули від утоми.

 Настирливість полковника із обшуком межувала з одержимістю, і Стрілець відчув це на власній шкурі. На вулиці стояли розпечені +30 градусів, але там, унизу, між стовбурами Низини, панувала якась зовсім інша, сира й неприродна холоднеча. Сирість буквально липла до тіла, просочуючись крізь одяг. Футболка опера потемніла від вологи за п'ять хвилин, хоча на небі не було жодної хмаринки. Там панував свій, ізольований клімат — гниле болото, жодного цвірінькання пташок, і цей солодкуватий, нудотний запах прілого листя та мулу, який забивав легені.

Костя згадав, як попереду снували двоє напарників, розгрібаючи мох і перегній. Земля під ногами була настільки розкислою, що сліди черевиків миттєво наповнювались чорною рідиною, а коріння дерев чіплялось за кісточки, наче живі пастки. Коли вони пробивались крізь зарості, шлях їм перегородив колючий плющ, що обвивася навколо стовбурів, мов зміїне кубло. Стрілець тоді не злякався — роздратування просто випалило страх. Він дістав батьків мисливський ніж і впевненими, сильними ударами почав розрубувати зелене плетіння, спостерігаючи, як соковиті батоги падають під ноги. Весь цей ліс здавався йому мертвим і водночас хижо живим. Але однозначно ворожим.

Він згадав, як зайшов у воду біля очерету й необачно провів долонею по широкому листку. Гострий, як бритва, край миттєво розітнув шкіру на пальці. «Сука…» — пробурмотів Костя, дивлячись, як на подушечці набрякає важка, темна крапля крові. Він різко струсив руку — і кров упала на розкислу землю. У ту ж секунду оперу здалось, що земля під його чоботом глибоко зітхнула, миттєво поглинаючи цю краплю й... задоволено, сито завуркотіла. Тоді в нього вперше волосся встало дибки, а серце заколотило в шаленому ритмі. Було чітке відчуття, що ліс спостерігає за ним і чекає. Але Костя зціпив зуби, переборов секундну слабкість і змусив себе спокійно, без паніки вийти з хащів на відкритий простір. Він був сильнішим за ці дурні галюцинації.

— Костя, ти мене чуєш? — голос Прокопенка повернув Стрільця в реальність кабінету. — Так, Вадим Михайлович. Вибачте, задуха в голові, — Костя хитнув головою. — Ми закінчили прочісування. Дещо знайшли. Хлопці на пляжі відкопали невеликий чорний кейс. Манікюрні прилади, лаки, візитки на ім'я «Уляни Мороз». Сумнівів немає, це речі загиблої. Але це ще не все...

Костя витягнув із кишені й поклав на стіл перед полковником прозорий пластиковий пакет. — Ось. Знайшов на гілці біля самої річки. Промінь сонця випадково підсвітив. Хрестик на червоній нитці. Тонкий, видовжений, виразно католицький.