4. Культ, брехня та веснянки

Руслана сиділа на краю дивана, стискаючи склянку з лікером, але так і не зробивши ковтка. Вона затягнулася сигаретою, і дим затремтів у тьмяному світлі лампочки, що гойдалася під стелею, наче маятник, що відміряє хвилини до неминучого. Її погляд блукав по кімнаті, але думки кружляли в темряві тієї ночі. Семен метушився, заливаючи каву в джезву, його рухи були звичними, але для Руслани вони здавалися далекими, ніби відбувалися в іншому світі.
— Ну то як? — нарешті озвався він, зупинившись. — Що сталося?
Квартира подруги Наталки на четвертому поверсі сірої п’ятиповерхівки дихала комфортом, та знайомим затишком. Спадок від матері, пропахлий парфумами й недопалками, ось куди вони прийшли з пляжу, шукаючи притулку від ранкового сонця. Хазяйки вдома не було. Семен дістав ключ зі сховку над дверима — Наталка не змінювала звичок. Хаос із дорогого взуття й косметики на полицях нагадував декорації для глянцевого журналу.
Руслана ковтнула повітря, ніби воно могло втримати її на поверхні. Вона кілька разів відкривала рота — дарма. Слова не слухались, наче боялися вийти назовні.
— Сем… слухай. Учора… я була з Вовкою.
— З ким?! — він різко зупинився, очі розширилися, наче побачив привид. — Натчин Вовка? Ти серйозно?
— Так вийшло, — вона відвела погляд, голос ледь не зірвався. — Не починай.
— Не починай? — у його голосі зазвучало презирство, гостре, як лезо. — Ти спала з хлопцем своєї подруги і кажеш «не починай»? Руслано, ти…
Руслана відвернулася, затягнулася. Попіл тремтів на кінчику сигарети.
— Це не головне. Послухай. Ми були на пляжі. І… щось сталося.
Семен махнув рукою, ніби відганяючи дурницю, його посмішка була легкою, насмішкуватою.
— Знаю, що з вами могло статися?
Руслана підняла очі. Погляд застиг — холодний, відсутній.
— Це було як тріщина в часі, — прошепотіла вона. — Мить, коли світ спіткнувся. Зірки миготілили, ніби хтось перевернув небо. Повітря стало густим, наче вода. Я не могла дихнути.
Семен сів поруч, його скептицизм тьмянів, але в очах блиснула насмішка, ніби це чергова її вигадка.
—Вовка стояв поруч. Жартував. Нічого не бачив. А я... наче впала кудись. У шпарину між світами.
Вона запнулася, ніби боялася сказати більше, страх змушував паузу затягуватися, але бажання поділитися переважало.
— Я бачила кадри. Несправжні, але як реальні. Люди стояли колом. Я — серед них. Вони дивились на мене. Всі.
Чужі спогади проходили крізь мене, як електричний струм. Я знала, хто ці люди. І знала, що вони — чекають, доки я щось зроблю.
У мене в руці був ніж. Я не пам’ятаю, звідки він узявся, але здавалось, що він завжди там був. Холодне лезо тремтіло, а я — разом із ним. Частина мене кричала, що це безумство, що треба кинути, утекти, заплющити очі. Але інша — чужа, сильніша — шепотіла, що все правильно. Що так треба. Що це — кінець і початок одночасно... 
У центрі — камінь. Великий, темний, блискучий. Жарник.
— Жарник? — перебив Семен. — Чому Жарник?
Вона знизала плечима, похитала головою, губи все ще тремтіли, але слова почали литися вільніше. — Просто знаю.
Семен мовчав. Її пальці стискали склянку так, що кістки побіліли.
Вона заплющила очі, мов знову стояла там, у колі. Замовкла, згадуючи все, що було вночі.
— І потім?
— Потім Вовка трусив мене за плечі. Я вернулась в наш світ, неначе проснулася.
— Що ви курили? — Сем все ще не хотів визнавати реальність розповіді, його посмішка була легкою, недбалою.
— В тому то й справа, що нічого, — затараторила Руслана, страх відступав, замінюючись упевненістю, ніби слова очищали її. — Не курили, не пили, не приймали. Просто таке відчуття, що то була не я. Ну, не зовсім... Це наче я мала амнезію, а тепер згадала. І я, і не я.
— Ти точно щось приймала. Може, він тобі щось підсипав? — Семен зковтнув, його голос став впевненим, але з відтінком жарту. — А Вовка? Він щось бачив?
— Ні, — вона похитала головою. — Він нічого не відчув.
Семен мовчав, його пальці стиснули край дивана. 
—  Є ще дещо, — тихо мовила Руслана. Страх відійшов, залишивши лише тиху впевненість.  Потім, без тіні збентеження, задрала сарафан до шиї. Під ним нічого не було, лише тіло, покрите засохлою кров’ю — груди, живіт, стегна, виголений лобок. Кров облуплювалася, сипалася на диван дрібними лусочками.
— Що це? — відсахнувся Сем, його очі розширилися. — Ти ранена? — Він нахилився до неї, шукаючи джерело крові, його насмішка зникла, замінюючись шоком.
— Та ні, Сем!   Це не моя кров! Я не знаю, звідки вона на мені.
— То може в тебе… хм, ну, менструація…
— Ти здурів? — вигукнула Руслана, але без злості, лише з полегшенням, що нарешті виговорилася. — Яка менструація? Ти мене що, вже геть за дурну вважаєш?
— Пробач, але звідки вона на тобі?
— Я не знаю, — роздратовано прошипіла Руслана, опускаючи сарафан і розправляючи поділ по ногах. — В тім то й справа, що не знаю.
— Може, ти підеш у душ? — запропонував Сем, його голос став м’якшим. — Тобі що, не хочеться змити її з себе?
Руслана погладила своє тіло через тканину, відчуваючи шорсткість лусочок крові під тонкою тканиною сарафану. Задумалася, і жах, що мучив її всю ніч, відступив остаточно, залишивши спокій, ніби вона подолала щось невидиме.
— Та ні, нехай буде, — промовила вона тихо, спокійно, ніби ця кров була частиною неї. — Вона мені не заважає.
— Ти взагалі чуєш себе?
Гіркий запах, густий, як дим, заповнив кімнату. Кава горіла в турці. Семену здалося, що полум’я тремтить, підморгуючи тіням на стінах. На мить запах кави змішався з чимось чужим — димом невідомих трав, що в’їдався в легені.
Семен хотів щось сказати, але ключ заскреготав у дверях, як нігті по склу — різко, пронизливо. Руслана здригнулася, та зіщулилась, ніби це могло утримати відлуння тієї ночі. Наталка увірвалася в квартиру, як теплий вихор у холодний день. Вона була маленькою на зріст, повною, з рудим волоссям, що гойдалося, як полум'я багаття, і веснянками, що вкривали шкіру, наче золотий пилок від кульбаб. Сумка, варта місячної зарплати, впала на стілець, розлився аромат блиску для губ, втоми, сигарет й недоспаної ночі.
— Привітики, котики, — проспівала Натка, але голос вийшов тихим, без звичної іскри. Вона кинула пакет на стіл. — Я... ну, типу, накупила всякого. Джин, тонік, чіпси, цукерки. Щоб не нудьгувати.
Руслана й Семен кивнули одне одному очима — мовчки, швидко. "Не зараз", — шепнув погляд Сема. Руслана зітхнула, ковтнувши ком у горлі. Наткі не потрібно знати про Вовку, про кров на її тілі, про тінь, що простягала руку з низини. 
— Сідай, — Руслана встала, намагаючись усміхнутися. — Ми тут каву варили, але з твоїм джином зашибісь буде коктейль. Розкажи, як ти? Вовка не дзвонив? — обережно спитала Руслана.
— Та ні, — Натка відмахнулась, але рука затремтіла. — Уже третій день, як у воду впав. Я, навіть до дому ходила. Нема. Я йому СМС, дзвінки — фігня. Може, образився. Або... хтозна.
Семен нахилився, наливаючи джин у склянки, його рухи та слова були обережними, ніби Натка склянка крихкого скла.
— Знайдеться, Нат. Він же не з тих, хто зникає надовго. Може, на рибалці, без зв'язку.
Руслана ковтнула коктейль — солодкий, з гіркотою, як її таємниця. "Не зараз", — подумала вона, дивлячись, як Натка стискає телефон, нігті впиваються в долоню. 
— Слухайте, котики, — почала вона, ковтнувши, її голос став м’якшим — Я ж вам не розказала про клуб? Типу, любителі природи, самопізнання "Таємниці Всесвіту".  Вчитель, він так чарівно говорить про гармонію з землею, про радість у простих речах. Ніяких богів, поклонінь чи фігні культової. Просто... ти сидиш, слухаєш, і ніби всередині щось клацає. Типу, ти не сам у цьому хаосі.
— Секта, — буркнув Сем. —  гармонія  це коли гроші здаєш і спиш на підлозі.
— Не секта! — обурилася вона, ковтаючи напій. — Ти просто не шариш. 
— Круто, Нат, — сказала Руслана, стараючись звучати природно. — Але... ну, ти впевнена? Типу, не пахне це фігнею з 90-х, коли всі в "білу братію" лізли?
Натка розсміялася, махнувши рукою, веснянки на обличчі спалахнули, як іскри. Вперше за сьогодні.
— Вчитель сказав... Горе змивати проточною водою. Типу, стій під душем, уявляй, як усе пливе геть. Вода змиває не лише горе, а й пам'ять. Я спробувала — зашибісь.  
Вона встала, поставила свою склянку, двері ванної клацнули. Шум води полився — глухий, настирливий, вода зашепотіла. Руслана й Семен переглянулися:
 — Що за фігня? — промовив Сем, його голос був тихим, сповненим занепокоєння. Руслана кивнула, холодок пробіг по спині — «вода змиває не лише горе, а й пам'ять.» Вона вже чула цю фразу. Сьогодні вночі.
Телефон Сема задзвонив — різко, пронизливо. Екран засвітився: "Батько". Семен відповів, його обличчя посіріло.
— Так... Труп? Дівчина? Включити телевізор? — він глянув на Руслану, кивнув на екран. — Місцевий канал.
Вони увімкнули телевізор — шумний, з рекламою, але новина прорізала, як ніж. "Сьогодні після обіду в чагарнику низини знайшли відрізану голову молодої дівчини. Міліція розслідує убивство. Деталі — згодом."
Кадри: бліде обличчя, темне волосся, очі, застиглі в жаху. Руслана завмерла, серце заколотилося — це була вона. Та дівчина з кола, з ножем у руці.
— Я... бачила її, — прошепотіла Руслана, голос тремтів. — Вчора вночі. У тому колі. Вона... стояла поруч. З тими людьми.
Семен стиснув щелепи, його очі потемніли — в поганому передчутті за Натку, за Руслану, за все це сплелося в клубок. 
Двері відчинилися. Натка вийшла, гола, рушник на голові, шкіра рум'яна від води, веснянки сяяли. Вона глянула на телевізор — і завмерла.
— Ой, та це ж Уляна... — видихнула, голос зламався. — Моя манікюрниця.