4. Культ, брехня та веснянки

Руслана сиділа на краю дивана, стискаючи склянку з лікером. Дим від її сигарети затремтів у тьмяному світлі лампочки, що гойдалася під стелею, наче маятник, який відміряє хвилини. Зазвичай їй на все було плювати, але зараз у її великих очах застиг тваринний, глибокий переляк.

Семен метушився біля плити, засипаючи каву в джезву. Його рухи були нервовими — він тонко відчував зміну настрою подруги. — Ну то як? — нарешті озвався він, повернувшись. — Що сталося на березі?

Ця квартира на четвертому поверсі сірої п’ятиповерхівки завжди була їхнім затишним сховищем. Господині, Натки, вдома не було, і гості, як завжди, дістали ключ зі сховку над дверима. Навколо панував звичний Натчин хаос із дорогого взуття та косметики, але для Руслани весь цей звичний світ зараз здавався скляним і далеким.

— Сем… слухай. Учора вночі… я була з Вовкою.

 — З ким?! — Хлопець різко розвернувся, його очі розширились. — Натчиним Вовкою? Ти серйозно?

 — Так вийшло, — Руслана відвела погляд. — Не починай.

 — Не починай?! — у його голосі спалахнуло презирство, гостре й чутливе. — Ти трахаєшся з хлопцем своєї найкращої подруги! Ми ж сім'я, Русь! Ми завжди втрьох! Як я тепер буду дивитися їй в очі?

Руслана судорожно затягнулась. Попіл упав на її коліна.

 — Послухай далі. Ми були на старому пляжі, біля самої Низини. І… там щось сталось. Світ наче спіткнувся, Сем. Зірки замиготіли, небо перевернулось. Повітря стало густим, як річкова вода. Я... наче впала у шпарину між світами.

 Семен сів поруч. Його скепсис ще тримався, але в очах уже з'явилася тривога.

— Вовка нічого не помітив, жартував, — шепотіла вона, дивлячись в одну точку. — А я бачила людей. Вони стояли колом у темряві. І я була серед них. Усі дивилися на мене. В моїй руці був ніж, важкий, холодний. А в центрі кола лежав камінь. Темний, великий. Жарник. Я просто знаю, що це Жарник. А потім Вовка затряс мене за плечі, і все зникло.

— Русь, що за дика марихуана? — Семен спробував засміятися, але голос здригнувся. — Тобі щось підсипали?

 Замість відповіді Руслана повільним, майже механічним рухом задрала свій літній сарафан до шиї. Під ним нічого не було. Але все її тіло — груди, живіт, стегна — було покрите шаром сухої, темно-бурої крові. Вона вже облуплювалася й сипалася на диван дрібними, як іржа, лусочками.

Семен жахнувся, відсахнувшись назад. — Господи... Ти поранена? — Він нахилився, гарячково шукаючи порізи. — Це не моя кров, Сем, — абсолютно спокійно, з якимось моторошним пофігізмом промовила вона, опускаючи поділ сарафану. — На мені немає жодної подряпини.

У цей момент кімнату заповнив гіркий, задушливий запах — кава втекла й горіла на плиті. Семену на мить здалося, що цей чад змішався з ароматом якихось диких, болотних трав.

Ключ у замку заскреготав, як нігті по склу. Руслана здригнулася. До кімнати, мов теплий і галасливий вихор, увірвалася Натка. Руда, повненька, вся у веснянках, вона здавалася втіленням світла. Кинула на стілець пакет: — Привітики, котики! — але її зазвичай дзвінкий голос згасав, рука тремтіла. — Купила джина, тоніка... щоб не нудьгувати. Семен і Руслана миттєво перезирнулися: «Ні слова про Вовку і кров».

— Якраз до кави, яка в нас трохи... ем, підгоріла. Нат, ти як? — обережно запитав Семен, змушуючи себе посміхнутись.

Натка безсило опустилася в крісло, навіть не знявши легку курточку. Вона загіпнотизовано дивилася, як Семен розливає алкоголь, і раптом її губа затремтіла. Очі миттєво наповнились.

— Я не можу більше, котики... — тихо, майже дитяче виплюнула вона, витираючи сльозу, що потекла по рябій щоці.

— Ну що ти, Нат... Ти ні в чому не винна. Знайдеться він. — Точно знайдеться, — заспокоював Семен, передаючи їй склянку. — Вовка ж не голка в сіні. Ти ж знаєш його характер. Може, рвонув на рибалку з мужиками кудись на далекі озера, де зв'язку взагалі немає, і сидить там задоволений. Повернеться.

Наталка жадібно ковтнула алкоголь і раптом ожила, її очі заблищали: — Ой, котики, я ж вам не розказала! Я ходжу в один клуб... Ну, типу психологічного самопізнання. Називається «Коло Першоджерела». Там такий Вчитель, Натка аж подалася вперед, її веснянки кумедно зморщилися на переніссі від захоплення, а в очах знову з'явилися ті самі звичні, сонячні іскорки.

— Там такий Вчитель,... Котики, він неймовірний! Говорить так, наче вірші читає. Про те, що ми всі задихаємося в цих сірих коробках, серед асфальту, і втрачаємо свою справжню жагу до життя. А вся наша сила, наша жіноча й чоловіча енергія, вона ж тут, зовсім поруч — у землі, у воді, у диких, незайманих місцях, куди цивілізація ще не дотягнулася. Ми збираємось зранку на пляжі, розпалюєм багаття... Ви не уявляєте, яке там Сонце! Вчитель каже, що коли ти стоїш босоніж на вогкій землі біля річки, ти підключаєшся до якогось прадавнього струму. Відчуваєш себе не просто піщинкою, а... ну, не знаю, частиною якогось величного всесвіту. Справжньою, живою, всесильною! Ніякої сектантської фігні з поклоніннями, чесно! Просто сидиш, слухаєш шум води, і всередині щось так лагідно — клац — і стає на свої місця.

Руслана напружилася: — Нат... Ти впевнена, що це не якесь божевілля?

— Та ні! — Наталка щиро розсміялася. — Вчитель каже: якщо на душі важко — йди до проточної води. Вода змиває не лише бруд, вона змиває пам'ять. Я спробувала — і так легко стало!

Наталка підхопилась й пішла у ванну. За мить з-за дверей донеслося глухе, настирливе шуміння води. Руслана і Семен заціпеніли.

 — Що за чортівня? — прошепотів Семен. У Руслани по спині пробіг мороз: «Вода змиває пам'ять». Вона точно чула ці слова вночі, у своєму дивному видінні.

Раптом телефон Семена в кишені вибухнув різким дзвінком. Екран блимав одним словом: «Батько». Семен відповів, притис слухавку до вуха. Руслана бачила, як його обличчя стрімко стає зляканим. — Так, ... Що? Труп? — голос Семена зламався. Він схопив пульт і увімкнув телевізор, кивнувши Руслані: — Місцевий канал.