3. Набережна та її тіні

Річка безжально розчахнула місто навпіл. Правий берег лежав пологий, затягнутий глухим, німим очеретом. Лівий же здіймався десятиметровим стрімким обривом, що падав до води так різко, наче його відрізали гігантським ножем.

Уздовж цього урвища тяглась міська набережна — пів кілометра посірілого, потрісканого асфальту. Колись її захищала огорожа, але тепер від неї залишились лише рідкісні потемнілі стовпчики; решта бетонних секцій давно зірвалась вниз і лежала на піску, напівзасипана річковим сміттям. Щоб спуститись до самої води, доводилось долати круті дерев’яні сходи. Вони гнили від постійної вологи й рипіли під ногами так тяжко, ніби скаржились на кожен крок.

Щоранку, перед тим як зануритись в кабінетну задуху, тут зупинявся Вадим Прокопенко, полковник міліції та начальник слідчого відділу. Його старенька,  «Ауді» залишалася неподалік, на порожній зупинці. Пів кілометра пішки вздовж урвища, дві цигарки — це була його особиста, обов'язкова підзарядка. Час, щоб розкласти думки по полицях і вдихнути повітря, яке ще не встигло просякнути звітами та протоколами.

Вадим присів на похилену від часу дерев'яну лавку, розгорнув свіжу газету, але погляд його блукав по знайомих декораціях під обривом.

З лівого боку набережна впиралась в глуху стіну сірої багатоповерхівки, за якою ховався центр міста. Прямо під урвищем, біля самої води, тулилося літнє пляжне кафе. Його білі пластикові столики та червона парасолька з вицвілим логотипом морозива виглядали тут чужими й беззахисними перед весняною прохолодою. Поруч із кафе в річку врізався масивний бетонний пірс. Він заходив глибоко в широке русло, розсікаючи швидку воду, мов сіра спина прадавнього закам’янілого кита. Попри роки й паводки, пірс залишався єдиною капітальною спорудою, що досі кидала виклик течії.

Прокопенко затягнувся цигаркою, перевів погляд праворуч і повільно рушив далі, туди, де набережна межувала з районом Дач. За високими, неприступними парканами там ховались маєтки столичних багатіїв, а за ними берег поступово дичавів, переходячи в густі, непролазні хащі Низини. Саме там, на самому початку Дачної вулиці, під укіс йшов покинутий човниковий причал. Його хисткий дерев’яний настил, занесений річковим мулом, майже потонув у заростях дикого плюща та очерету. Напівзатоплений, похилений від часу, він чорнів серед річкової твані, наче надгробний камінь над тим, що поховала під собою Низина.

А прямо навпроти цього причалу, на Дачній, 1, височів старий кам’яний будинок.

Роками покинутий, із глибокими тріщинами в сирих стінах і порожніми вікнами, він височів над чагарниками, як привид минулого. Трава по пояс, іржава хвіртка, стара осика, що проросла прямо крізь неї — усе тут кричало про забуття. Прокопенко знав цей будинок. Знав і намагався не дивитись в його бік.

Але сьогодні все змінилось.

Трава навколо руїни була акуратно скошена. У дворі, піднімаючи куряву, розвертався важкий вантажний «Валдай». Навколо будинку відчувався незвичний рух, лунали чужі голоси, пахло свіжою фарбою та бензином. Життя поверталося туди, де його не мало бути. Хтось купив цю пустку.

Ранкове сонце вже щосили заливало набережну світлом, але воно здавалося холодним і чужим. З-під обриву, з самої Низини, де хащі глухо спліталися з плющем, тягнуло сирістю та солодкуватим духом болота.

Він повернувся до краю урвища, збираючись нарешті йти до машини, коли знизу донеслося знайоме натужне рипіння дерев’яних сходів. На набережну підіймалась  пара.

Хлопець був нетутешнім — смаглявий, із різкими циганськими рисами обличчя та зухвалим поглядом. А поруч із ним ішла Руслана Собко.

Прокопенко мимоволі напружився. Руслана -  «хаос у людській подобі» — і все через її матір Ольгу, яка колись збожеволіла на місцевих легендах і стала загальним посміховиськом. Проте сама дівчина не виглядала божевільною. У її чітких рисах обличчя, у прямій поставі та важкому, зануреному в себе погляді було щось магнетичне. Вона  була злою, здавалась чужою для провінційного міста. Пара про щось тихо, але запекло сперечалась, та варто було їм помітити  полковника, як вони миттєво замовкли. Руслана, навіть не глянувши на Вадима, різко розвернулася і пішла вздовж обриву — горда, відсторонена, схожа на довгу темну тінь. Хлопець лише сплюнув під ноги, стрибнув на мопед і з ревом рвонув з місця.

Вадим провів його поглядом, намагаючись заспокоїти професійний нерв.  Він уже розвернувся до своєї «Ауді», аж раптом на іншому кінці набережної з'явилася знайома висока постать.

Це був Семен. Його син.

Полковник завмер. Семен розмахував руками, щось гукав, і Руслана, миттєво скинувши свою холодну маску, побігла йому назустріч.

Обійми, якими вони зустрілися, були надто тісними, надто щирими. Прокопенко дивився на них, і в його душі професійне занепокоєння змішувалося з глухим батьківським подивом. Білявий, статний Семен і темноволоса Руслана. Побачити свого сина в такій міцній, майже родинній затишші з донькою божевільної Ольги Собко — це було останнє, чого полковник чекав від цього ранку.

Професійна інтуїція, яка рідко помилялась, глухо застерігала: «Тримайся подалі від неї». Але як сказати синові, що ця дівчина — мов тінь, що ковзає по воді? Торкнутися її — значить пропасти, а його Семен уже стояв по коліна в цьому болоті.

Вадим повернувся до машини, сів за кермо й завів мотор. Автомобіль  звично загарчав, але рука полковника так і застигла на коробці передач. Погляд випадково з’їхав униз, повз круті сходи, прямо до старого пляжу.

Там, де вогкий пісок змішувався з брудною тванню, метушились троє. Два патрульних у неохайній формі та жінка, яка активно жестикулювала, показуючи руками в бік прибережних хащів.

Прокопенко примружився, вдивляючись крізь лобове скло. Дистанція була великою, але напруга в позах підлеглих достатньо виразною. Щось було не так. Зазвичай Низина залишалась «мертвою» зоною, куди патрульні заглядали лише для галочки. Жінка — здається, з місцевих, що вигулюють псів на світанку — раз у раз нахилялася до землі. Її  собака нервово смикав повідець і з усіх сил намагався підтягти господарку до кущів, мов відчуваючи якогось лісового хижака.