3. Набережна та її тіні

Місто Б розчахнула річка — темна, мов межа між світами. Правий берег, пологий і зарослий очеретом, шепотів під подихом вітру. Лівий — стрімкий, із десятиметровим обривом, що падав до води, наче відрізаний ножем. Щоб спуститися до річки, доводилося долати круті сходи, які рипіли, ніби скаржилися на кожен крок.

Набережна тяглася вздовж обриву, пів кілометра асфальту, усипаного потемнілими стовпчиками — залишками старої огорожі, що давно впала на пісок унизу. З одного боку вона впиралася в сіру багатоповерхівку, за якою починався центр. Під обривом тулилося пляжне кафе — білі пластикові столики, червона парасолька з вицвілим логотипом морозива. З іншого — район Дач, де за високими парканами ховалися маєтки столичних багатіїв.

Перший серед них — старий кам’яний будинок. Покинутий, із тріщинами в стінах і порожніми вікнами, він стояв, наче привид минулого. Трава по пояс, іржава хвіртка, осика, що проросла крізь неї, — усе кричало про забуття. Але сьогодні все змінилось. Трава скошена. «Волдай» у дворі. Рух, голоси, життя. Хтось купив цю руїну.
 Вадим Прокопенко, начальник центрального району міліції, відчув, як у грудях ворухнулося щось липке. Недобре.
Вадим, кремезний чоловік у джинсах і короткій куртці, крокував набережною. Його «Ауді» стояла на зупинці — щоранку він залишав її там, щоб пройти пів кілометра туди й назад. Дві цигарки, щоб розкласти думки по полицях. Сьогодні не допомогло. Напруга гніздилася під ребрами, наче передчуття грози. Він сів на лавку, запалив третю. Дим не розчиняв тривоги.

Набережна дихала ранковим спокоєм. Сонце ще не палило, клумби пахли квітами, річка шепотіла, наче таємницю, яку ніхто не мав почути. Але під обривом, у низині, де хащі спліталися з плющем, щось ховалося. Вадим відчував це — темрява там була густішою, ніж мала бути, ніби ковтала світло.
Він сидів на лавці, розгорнувши газету, але слова розпливалися перед очима. Двадцять років на посаді. Без скандалів, без провалів. Але дзвінок із області годину тому — «столична перевірка, архіви» — засіяв отруту сумніву. Формальність? Чи хтось уже копає під нього? Тесть, Петро Кошовий, ексмер із тінню влади, що досі лягала на місто, уже не міг прикрити. Після розлучення з його дочкою Вадим почувався оголеним. П’ятдесят один рік, і вперше — беззахисним, наче стоїш перед вітром без стін.
Рипіння сходів із пляжу прорізало тишу. Вадим здригнувся, хутко підняв газету, вдаючи, що читає. Але вона, як у поганому детективі, виявилася перевернутою — заголовки танцювали догори ногами. Пара піднімалася нагору. Хлопець — темноволосий, гучний, із циганськими рисами, нетутешній. А дівчина… Руслана Собко. Довгонога, з книгою в руці, сигаретою в зубах. Красива, з округлостями в потрібних місцях. Але в ній було щось, що будило тривогу — і тоді, десять років тому, і зараз.
Він пам’ятав її підлітком: занадто довга, худа, кістлява, наче лоза, що проростає крізь тріщину. Навела шороху в Б, коли втекла в Крим із тим хлопцем — ім’я вислизнуло з пам’яті, але скандал залишився. Вадим зітхнув, ховаючись за газетою, і відчув знайомий холодок. Тоді вона була хаосом у людській подобі, а тепер… змінилася. Стала жінкою, з тією ж вогненною іскрою в очах, що обпікала. Тривога не зникла — навпаки, загострилася, ніби Руслана несла в собі темряву, невідомий страх.
Пара сперечалася, але помітивши його, стихла. Хлопець пішов до мопеда, Руслана — набережною. Вадим склав газету, рушив до машини. Але краєм ока піймав постать — Семен. Його син, звідки не візьмися, розмахував руками, гукав Руслану. Вона зупинилася, махнула у відповідь, побігла до нього. Обійми. Надто тісні для «просто друзів». Наче коханці, але в профіль — брат і сестра. Сонце, що вже стояло над річкою, світило поміж ними, створюючи романтичний настрій, золотий і крихкий.
Семен — високий, білявий, зі спортивною статурою. Руслана — темноволоса, лише трохи нижча. Вадим часто бачив їх разом, але ніколи не порівнював. А тепер не міг відвести очей. Настільки схожі — у жестах, у нахилі голови, у тій самій іскрі, що палала в очах, хоч один блондин, інша брюнетка. Щось у цій схожості тривожило, ніби натякало на таємницю, яку він не хотів розкривати.
Вадим сів у машину, різко натиснув на газ. Інтуїція шепотіла: «Тримайся подалі від Руслани». Але як пояснити це синові? Як сказати, що ця дівчина — як тінь із низини, що ковзає по воді, і торкнутися її — значить пропасти?

Семен і Руслана йшли набережною, обіймаючись. Ранкове сонце грало на воді, золотячи хвилі, але для Руслани воно здавалося блідим, ніби світло пробивалося крізь товщу туману. Обійми Сема були теплими, знайомими, але не могли розігнати холодок, що оселився в грудях після цієї ночі. Вона озиралася на обрив, де низина ховалася в тінях, шепочучи щось нерозбірливе.
— Хто той тип, із яким ти вешталася по пляжу? — спитав Семен, його голос ледь приховував зацікавленість.
— Та ніхто, — відмахнулася вона, намагаючись усміхнутися. — Випадковий знайомий.
— О восьмій ранку? — прищурився він, його очі блиснули жартом, але в них не було тривоги, лише легка насмішка, ніби він чекав на чергову її витівку.
Руслана  всміхнулася, але усмішка вийшла кривою, тремтячою. У її очах промайнуло щось невловиме — світло від багаття, що горіло у низині під обривом, і той вогник досі палав у її пам’яті, обпікаючи. Ніч на пляжі не відпускала: холодний вітер, що шепотів чужі слова, вогонь, що манив, як пастка, і той ритм барабанів, що бив у скроні, наче серце землі. Вона хотіла розповісти, вивернути все назовні, щоб Семен побачив, як ця ніч роздерла її на шматки, залишивши лише відлуння жаху. Але слова застрягали в горлі, важкі, як камінь.
— Дещо сталося сьогодні вночі, — нарешті видушила вона, голос тремтів, ніби нитка, що ось-ось обірветься. Вона озирнулася на обрив, де хащі здавалися живими, шепотіли, кликали назад. — Дещо дивне, що не дає спокою.
Семен обійняв її міцніше, притис до себе, його тепло проникало крізь куртку, але для Руслани воно було далеким, як сонячне світло на дні річки. Він не відчував того холоду, що стискав її серце, не бачив тіней, що повзли за нею.
— Розказуй, — сказав він, його тон був легким, насмішкуватим, ніби вона вигадувала чергову казку для розваги. — Я весь увага. Твій таємничий кавалер тебе налякав?
Вона відсторонилася. Сем не розумів — і як міг? Для нього це була просто ніч, просто пляж, просто знайомий. А для неї — тріщина в реальності, де вогник манив не до тепла, а до прірви, де барабани били не ритм, а заклик, де шепіт лунав не вітром, а голосами з минулого. Вона хотіла крикнути: «Це не гра, Сем! Я відчула, як щось торкнулося мене, холодне, живе,!» Але замість крику вийшов шепіт.
— Не тут, Сем, — сказала вона, її голос зірвався, очі забігали по набережній, шукаючи втікачів. — Не тут.
Він розсміявся, потиснувши її плече, його насмішка була доброю, але сліпою. «Знову її фантазії», — подумав він, не помічаючи, як чорнота у її очах густішала, ніби низина простягала руку, готова затягнути їх обох.