1. Поклик з темряви

Річка мовчала. Навіть очерет, що зазвичай шумів, занімів, наче злякався звуку власного шелесту. Уляна сиділа на вогкому піску, обхопивши коліна — холод пробирався під одяг, висмоктуючи останні сили.

Повітря навколо було важке, просякнуте смородом, який неможливо було вивітрити з легенів. Це був солодкуватий, нудотний запах річкової твані, яка перегнила під сонцем і тепер парувала вночі. До нього домішувався стійкий дух розмитого болота — запах гнилої трави та слизького мулу, що піднімався з дна, наче хтось ворушив застояну воду. Земля тут пахла не весною чи дощем, а могильною сирістю, немов із розритої ями.

З чагарника попереду прийшов звук. Бух... Бух... Наче хтось гігантською кувалдою бив по порожньому залізному чану, закопаному глибоко в землю. Кожен удар піднімав нові хвилі смороду, від якої в горлі з’являвся гіркий присмак.

Уляна хотіла піти назад, але озирнулася — і заціпеніла. Дорога, якою вона прийшла, зникла в густому, нерухомому тумані, що тягнув від річки той самий задушливий дух мулу. Темрява стала липкою і в’язкою. Пляж стрімко холонув. Пальці на руках втрачали чутливість — мороз уже діставав до кісток.

Єдине місце, де повітря здавалося трохи теплішим — там, у темному чагарнику, де мигтіло слабке бліде світло. Це була пастка. Холод не залишав вибору: або замерзнути тут, у цьому смороді, або йти туди, де пульсувало світло.