Звідки?

Я прокинувся зарано. На годиннику висвічувалось 7:15. Можна ще поспати. В принаймні, повалятись трохи. Видихнувши, заплющив очі. Не пройшло і двох хвилин, як телефон булькнув повідомленням. Цікаво, хто там такий розумний, писати у сьомій ранку?!

Узявши мобільний, я вдивився в екран. Там світились два рядки: «Привіт. На 9:00, як домовлялись». Я гучно видихнув. Звісно! Як я міг забути? На сьогодні ж домовлялись зустрітися із моєю, так би мовити, бетою. Вона якраз дочитала мою «Кольорову Шизофренію», тому почути враження бети віч – на – віч крутіше, ніж вчитуватись потім у відгук.

Випивши каву та поснідавши нашвидкоруч, я поїхав на зустріч. Як і завжди, приїхавши за десять хвилин до, я встиг викурити цигарку, допоки вона прийшла. Невеликого зросту, десь півтора метри, худорлява, але струнка, але з яскраво вираженими формами. Насправді, Анна виглядала молодшою, ніж була. Якби не оті зморшки в кутках рота та очах, можна було б сказати, що вона студентка першого курсу.

– Привіт, ти спізнилась! – я посміхнувся та привітав її.

– А ось і ні. – дівчина подивилась на годинник. – Ще хвилина. Привіт.

– Ти невиправна! Що там, є що сказати? – я закурив та махнув рукою в напрямку парку.

– Звісно, є, інакше я б не перлась зранку на вулицю. – пирхнула Анна. – Мені й вдома гарно сиділось, під кандьором.

– То розповідай.

– Спочатку в мене до тебе буде питання особистого характеру. – дівчина хитро посміхнулась краєм губ. Побачивши мій вираз обличчя, додала. – Як письменник до письменника.

– А, ну добре. Давай.

– Скажи мені, як в тебе виходить вигадувати такі сюжети? – Вона дуже уважно подивилась на мене своїми сріблястими очима. – Ну, ось справді! Я читаю вже третій твій твір, і всюди абсолютно різні не те, що сюжети, а навіть жанри! Перша книга – фентезі. Я не люблю фентезі, але гаразд, нехай. Друга – щось на кшталт звичайної мелодрами, або щось таке. Два оповідання взагалі містика й жахи. А цей роман – якась суміш хронофантастики, трилеру та медичного детективу. Як в тебе виходить вигадувати все це?

– Оце так питаннячко. – я навіть отетерів. – Я якось не замислювався про це. Ну, добре, давай поміркуємо. Самі ідеї мені приходять в дуже різні часи. Я можу пити каву, їхати потягом, або на машині. Я можу сидіти вдома, читати книгу, або в кінотеатрі, за переглядом фільму. Ідеї, а іноді навіть сюжети, приходять до мене навіть, коли я вийшов на прогулянку.

– Тобто, будь коли? – Анна зупинилась, її обличчя виблискувало здивуванням.

– Ага. Я більш скажу – навіть зараз ти вигадала цим питанням мені невеличкий епізод, який можна використати у майбутньому творі. – я посміхнувся й доторкнувся до її ліктя. – Не гальмуй, снікерсуй!

– Ой, да ну тебе, Юр! – Анна видихнула, але розсміялась. – Дідько, я тепер буду тобі заздрити! Мені, щоб написати мій перший роман, треба було зламати собі мізки три рази, а потім ще трошки! А ти ось так раз – і готово.

– Ну, раз, да не зовсім, Ан. – я похитнув плечима. – Ти ж пам'ятаєш, скільки в мене ідей, а скільки готових творів?

– Так, але це нічого не означає! – жінка тряхнула головою. – Ти можеш дістати стару ідею і працювати над нею. А я знов повинна ламати собі мізки. Як в тебе це виходить?!

Я дивився на неї і не розумів. Невже це вона, та, хто розповідала мені, як краще писати, як потроху додавати інформацію про героїв, щоб читачу було цікавіше? Невже вона дійсно не може ось так узяти й вигадати сюжет, або ідею твору? Що тут такого? Її очі дивились уважно, наче я повинен розповісти таємницю життя.

– Добре, давай міркувати далі, красуне. – Я підпалив цигарку й замислився. – По–перше, в мене є така особливість, яка дуже заважає дивитись кіно. Ну, знаєш, коли дивишся фільм, а потім розумієш, що вже десь хвилин зо п'ять обмірковуєш останню сцену. Що там можна було змінити, чому вона така? Розумієш? Наприклад, ось із «КШ» був прикол із часом. Коли я писав часові пастки, я брав за основу хід часу із «Доктора Стренжа». Там це показано дуже круто. Так, звісно, я переробив це, але потік часу та його реверс я залишив. Розумієш? Ось приклад, коли ідея епізоду, або елементу твору прийшла із перегляду кінострічки. І такого багацько.

– Блін, це круто, Юрко, дійсно круто! – Анна схопила мене за руку й вдивилась у вічі. – Ти ще не розумієш, як це круто, мати таку здібність. Не всі так можуть, ох не всі.

– Та заспокойся, Анно! – мені було якось ніяково, бачити свою бету такою… приголомшеною. – Ти якась дивна сьогодні.

– Та, облиш, давай краще розповідай далі. – Анна відійшла на крок, але уважно спостерігала за мною.

– Ну, добре. – я зітхнув та замислився. Якась цікава виходить трансформація. Дивно, але колись я задивлявся на її твір. Тоді я писав перший твір, фентезі, дуже поганої якості, й мені здавалось, що її роман про кохання підлітків, такий собі «Янк Адалт», виглядає дуже своєрідно й гарно. Аж тут, диви як вийшло. – Як відбувається сама справа вигадування ідей, або сюжетів – я тобі не скажу. Але як я розгортаю маленьку частину цього далі, це можна.

Коли народжувалась «КШ», спочатку все було інакше. Епізод, який, до речі, придумав Олег, був про дівчину–студентку, яка прийшла у обласну бібліотеку. Щойно вона прийшла, всередині почали відбуватись дивні речі: стіни змінились на якесь середньовіччя із смолоскипами, а люди на якесь створіння. Наче час та реальність відкрутились далеко–далеко назад, у якесь стародавнє минуле, ще й із магічними властивостями.

Ми із Олегом тоді не змогли написати це, бо головним героєм повинна була стати дівчина. А в нас не було такого багажу знань про жіночу поведінку, так як тоді ніхто не мав досвіду про спільне проживання чоловіка та жінки. Нам тоді було по двадцять, й відсутність розуміння жіночої поведінки зупинило написання цього твору. Тому, коли я згадав цю ідею, я зацікавився нею. І спитав: а що буде, якщо змінити саму сутність, залишивши лише жіночого персонажа та ігри із часом? Так, потроху, з'явилась ідея, яка трансформувалась, практично, в медичний трилер. Хоча, я вважаю, все ж, що це більш хронофантастика.