Розділ 11

Розділ 11

Ані сиділа на ящику, міцно притискаючи до себе ведмедика, а Зар повільно ходив від стіни до стіни. Думки про полювання на Мисливців, що ще годину тому здавалися безумством, тепер почали обростати холодними та розважливими деталями.

— Планшет, — нарешті вимовив Зар, зупиняючись перед згаслим ґаджетом. — Це наш єдиний ключ до їхніх маршрутів. Треба все досконало вивчити. Але він розрядився. Ти казала, що заряджала його від сонячної батареї?

— Так, — Ані підвелася. — На горі, під самим дахом цього зруйнованого будинку, є майданчик, куди не лазять стрілочники, і саме там я залишала планшет, щоб він заряджався. Але зарядка триватиме довго, бо місцеве сонце тут ледь пробивається крізь смог. Нам доведеться чекати кілька годин.

Вона зиркнула на Зара, котрий узяв у руки уламок своєї арматури.

— Заре, подивися на нас. Ми збираємося йти проти екзоскелетів і плазми, вважай, із голими руками. Це навіть не смішно. Нам треба знайти щось вагоміше, справжню зброю.

Зар поглянув на дівчину і кивнув:

— Саме про це я якраз подумав зараз. У Синдикату, як я бачу, є справжня зброя?

— Так, у Синдикату є все, — підтвердила Ані, і в її очах мигнув азартний вогник. — Їхній патрульний пост знаходиться за два квартали звідси, біля заваленого залізничного мосту. Вони там тримають невеликий склад боєприпасів і кілька старих гвинтівок. Якщо ми зможемо викрасти бодай одну гвинтівку, то це вже буде щось!

— Тоді підемо туди і зробимо це, — твердо сказав Зар.

Ані кивнула і витягнула з-під лахміття стару сонячну панель. Це був пристрій ще довоєнних часів, де частина кристалів була викришена, а краї обгоріли, проте дроти, припаяні до акумулятора, все ще тримали контакт. Вона приєднала штекер до планшета, перевіряючи, чи загорівся тьмяний індикатор на корпусі.

Перш ніж виходити, вони поїли й випили трохи води. Ані також налила у невеликі пластикові пляшки води кожному із них, свою пляшку сховала у мішечок, де вже лежав і незмінний її ведмедик, а Зар запхав свою пляшку у кишеню куртки.

Вийшовши із підвалу, вони почали підійматися напівзруйнованими сходами цього ж старого й добряче пошарпаного Шквалом будинку на дах. На самому верху, під самим дахом, де колись була горищна комора, Ані зупинилася. Тут у покрівлі зяяла довга рвана діра, крізь яку досередини падав стовп тьмяного, жовтавого світла Еріди.

— Дивись, — прошепотіла вона, вказуючи на похилу залізну балку. — Тут світла найбільше, і воно тримається тут кілька годин, поки смог не затягне горизонт.

Вона дбайливо поклала сонячну панель на балку так, щоб рідке проміння падало прямо на сонячну панель. Сонце на Еріді було слабким, але для планшета цього мало б вистачити.

— Панель слабка, — зауважила дівчина. — Вона накопичує енергію по краплі, тому нам треба мінімум дві-три години, щоб він хоча б увімкнувся і не здох на першому ж файлі.

Зар кивнув і сказав:

— Ну, думаю, що цього часу якраз вистачить, щоб навідатися до Синдикату. Спробуємо вкрасти у них зброю.

Вони залишили планшет у його схованці на балці й почали спускатися вниз, намагаючись не шуміти...