Розділ 9

Розділ 9

Ані дістала з якоїсь торби під стіною невелику коробку.

— Терпи, — тихо мовила вона, присунувши свій ящик ближче до Зара, дістаючи з коробки чисту ганчірку і якусь пляшечку. — Це коньяк. Я знайшла цілу пляшку колись. Спочатку навіть трохи випила. Але потім подумала, що це буде гарним розчином для дезінфекції. І інколи користуюся. Буде пекти, але треба обробити.

Вона вмочила чистий клапоть тканини у розчин і обережно доторкнулася до його порізаної щоки. Зар зціпив зуби, стримуючи стогін, спирт запік вогнем на обличчі. Але разом із цим болем він відчув також дещо інше. Ані була зовсім поруч. Від неї пахло застарілим димом і чимось дивно солодким, в її дотики були напрочуд ніжними. Вона протирала рану впевнено, але і з обережністю.

У напівтемряві підвалу, під м’яким відблиском ліхтарика, її очі здавалися величезними. Вона зосереджено вдивлялася в його рани, і Зар помічив, як тремтять її вії. Ця несподівана близькість, дотик її руки до його пораненого обличчя викликали в ньому дивне сум'яття. У світі, де все навколо прагнуло його розірвати, перемелоти чи утилізувати, це просте людське піклування здавалося чимось неможливим, майже нереальним. На мить він забув про те, де він знаходиться і що за ними полюють. Було тільки це людське тепло і зосереджений погляд жінки. Зарові раптом подумалося, що у нього, напевно, давно не було жінки, бо Ані викликала у нього несподіване і гостре чоловіче бажання.

Коли вона закінчила, то наклеїла на його щоку шматок якогось старого пластиру, що знайшовся у коробці.

— Все, — вона відсторонилася, і Зар відчув, як йому раптом забракло її тепла. — Тепер будемо спати. Я вже ляжу, бо геть втомилася. Сюди навряд чи хтось поткнеться. І ти лягай.

Вона натиснула на ліхтарику економний режим, попросила вимкнути повністю, коли він лягатиме, і вмостилася на підлозі на якихось ганчірках, підклавши під голову свою торбинку з ведмедиком, і майже миттєво її дихання стало рівним і глибоким. Жінка заснула, втомлено після перипетій цього страшного дня.

Зар же, попри виснаження, спати не міг. Він обережно взяв планшет, який Ані залишила на ящику, і натиснув кнопку активації. Екран мигнув, павутинка тріщин на ньому засяяла синім світлом. Заряду і справді було мало, залишалося всього сім відсотків. Зар почав відкривати і гортати файли, і те, що він бачив, змушувало його кров холонути.

Це був маркетинговий буклет проєкту «Сафарі». На першій сторінці красувався напис «Відчуй справжній смак життя через смерть інших». Далі йшли прайс-листи. Виявляється, спостерігати за об’єктами через камери — це було лише базовим пакетом послуг. Найвищий рівень передбачав особисту участь.

Система шоу була продумана до дрібниць. Вся планета-звалище була розділена на ігрові зони з різними рівнями складності. Новачків, таких, очевидно, як він, скидали в Нульову зону, Клопівник, і там глядачі могли робити дрібні ставки на тривалість їхнього життя. Але справжні гроші крутилися в Дванадцятому секторі та за його межами. Багатії з планети Терраприма могли навіть купувати ігрові події, наприклад, насилати на групу людей групи спеціальних роботів-військових або зграї дронів, могли замовити конкретного винищувача-чистильника для конкретної жертви, тобто, замовляли так зване індивідуальне полювання.

Особливо Зара вразив розділ про Мисливців. І так, це слово було написано й справді з великої літери. Це були люди, які прилітали на Еріду в елітних модулях, озброєні за останнім словом техніки, в екзоскелетах, що робили їх невразливими для арматури чи ножів. І вони полювали на людей, як на дичину, збираючи жахливі трофеї у вигляді чіпів з-під шкіри вбитих жертв. Бути Мисливцем коштувало страшенно дорого, тому дозволити таке собі могли лише представники еліти, мажори Терраприми. І все це транслювалося в закритих мережах для обраних глядачів з ефектом повної присутності…

Зар гортав сторінку за сторінкою, дивлячись на схеми розміщення прихованих камер і передавачів. Система була побудована так, щоб ніхто не міг вийти за межі кошмарного шоу. Скрізь були датчики руху, тепловізори і дрони-коректори, які “підштовхували” об’єкти до конфліктів, якщо шоу ставало нудним.

Раптом екран планшета мигнув востаннє і згас. Батарея сіла. Зар поклав ґаджет поруч і втупився в темряву.

«Побачиш знак», — знову пролунало в його голові дивним спогадом. Тепер він розумів трохи більше. Так, що-що, а він був не дурний, міг скласти два і два. Перше, що спадало на думку, то це те, що він був сюди закинутий спеціально. Якщо він справді був засланцем, то його місія, звичайно ж, полягала не просто в тому, щоб вижити.

Зар глянув на Ані. Вона спала, притискаючи до себе ведмедика, і в цьому підвалі, серед металевого хаосу, вона здавалася неймовірно тендітною. Він зрозумів, що тепер він відповідає не тільки за себе, і має знайти той клятий знак і зробити так, щоб ті, хто сидить перед екранами на Террапримі, споглядаючи це криваве шоу, пошкодували про кожну зроблену ставку.

Зар вимкнув ліхтарик, ліг на підлогу на постелені ганчірки поруч із Ані й заплющив очі, намагаючись втихомирити біль у голові. Незабаром він заснув, і йому наснилися червоні очі камер на стовпах, які одне за одним згасали, бо він розстрілював їх із пістолета…