Розділ 8

Розділ 8

Зар спускався сходами, обережно тримаючись за холодну стіну, поки над головою не пролунав глухий скрегіт, це Ані засунула плиту над їхніми головами на місце. Вони опинилися в абсолютній темряві, яка тривала лише кілька секунд, поки дівчина не клацнула ліхтариком. Промінь вихопив із пітьми низьку стелю, підперту залізними рейками, та кілька іржавих ящиків. У кутку валялися жужмом ганчірки, напевно, жінка там спала. 

— Сідай проходь, — коротко кинула Ані, вказуючи на обдерте автомобільне крісло в кутку, воно стояло на високому ящику, підперте об стіну. — Тут не дуже зручно, зате немає камер і явної загрози. Зараз принесу води.

Зар важко опустився на сидіння. Тепер, коли напруга втечі трохи спала, він відчув, як на нього навалюється втома. Ані повернулася з пластиковою каністрою та металевою склянкою. Вона акуратно налила воду в склянку і простягнула йому. Зар схопив горнятко обома руками, його пальці дрібно затремтіли, і він швидко притиснув край склянки до пошерхлих губ, адже боявся пролити бодай краплю. Перший ковток був найкращим у його житті. Вода віддавала залізом і якимось хімічним присмаком, але вона була просто божественно чудовою! Він пив жадібно, відчуваючи, як цілюща прохолодна рідина насичує його тіло, дає те, чого він хотів сьогодні найбільше. Коли склянка спорожніла, він важко зітхнув, дивлячись на дно, не наважувався, просити ще, бо розумів, як важко давалася дівчині ця вода. Ані мовчки долила ще трохи.

— Не поспішай, — тихо порадила вона. — Бо шлунок не прийме.

Зар кивнув, допиваючи решту маленькими ковтками. Чи то через те, що він виходив свою спрагу, чи то просто від почуття ілюзорного захисту у цьому підвалі, все навколо Зараз стало неначе чіткішим, темні кутки підвалу перестали пливти перед очима, і навіть розпухла щока стала менше боліти.

— Дякую, — прохрипів він. — Ти вкотре рятуєш мене, Ані.

— Тепер нам треба трохи поїсти, — Ані відставила каністру і дістала з-за ящика невеликий згорток. — Це сухий пайок, Я інколи краду їх у стрілочників. На Еріді це розкіш. Взагалі-то, я періодично вибираюся на звалище із продуктами, і там можна знайти ще їжу, яка не дуже зіпсована. Але там також свої стерв'ятники.

Вона розгорнула ганчірку. Там лежали кілька сірих галет і шматок консервованої білкової маси, схожої на сіру гуму. Ані розламала все навпіл і віддала більшу частину Зару. Їжа була майже без смаку, занадто тверда, але вона давала сили, насичувала організм необхідною енергією. Вони їли мовчки. Десь зверху ледь чутно щось гуділо, напевно, це працювала фільтраційна станція Синдикату.

Коли вони закінчили їсти, Ані сіла навпроти на низький ящик, поставила ліхтарик так, щоб світло м’яко розсіювалося по стелі, залишаючи їхні обличчя в напівтіні. Жінка дістала ведмедика зі своєї торбини і посадовила його собі на коліна, на її обличчі навіть майнула легка посмішка, але потім вона зосередилася і поглянула на Зара.

— Я хотіла показати тобі, що я знайшла, — почала вона, і її голос став зовсім серйозним. — Десь пів року тому я ховалася в дальніх секторах. Там, куди сміття звалюють прямо з орбіти. Один контейнер розбився, і я знайшла там тіло. Це не був сміттєвик, такий, як ми з тобою. На ньому був дорогий комбінезон, якісь дивні датчики. Схоже, його вбила власна техніка, посадковий модуль не спрацював. Вже потім я роздумувала над тим, чому його не шукали? Можливо, таким чином позбавилися від незручної людини, так як від мене колись?

Вона дістала з якоїсь ніші у стіні поруч невеликий предмет, загорнутий у якийсь пакет. Це був електронний планшет. Екран був у тріщинах, але коли Ані натиснула кнопку, він слабко засвітився синім.

— У його наплічнику, в того трупа, на спині був планшет і там були файли. Списки, схеми трансляцій. Саме так я дізналася, що насправді відбувається на Еріді. Знаєш, що це за місце насправді? Це не просто специфічний різновид тюрми чи звалище. Це, образно кажучи, сцена. Тут відбувається грандіозне шоу, яке демонструють обраним. А також ті, хто заплатили величезні гроші, можуть взяти участь у цьому шоу як Мисливці. Вони навіть так і написані у тому проєкті — Мисливці. З великої літери. На планшеті знаходився опис величезного проєкту для багатіїв. Ті, хто живе на Террапримі, платять шалені гроші, щоб дивитися на нас через камери. Ми для них ніби гладіатори. І вони роблять ставки: хто кого приріже, хто перший помре від голоду чи спраги… Це шоу, Заре. Нас тримають тут, щоб розважати жменьку виродків.

Зар слухав, і кожне слово Ані вдаряло в його голову, наче обухом. Всередині все стиснулося від огиди та усвідомлення того, що його біль, його рани і навіть цей ковток води — це чийсь розважальний експеримент, проєкт, шоу…

Раптом чоловіка пронизав гострий головний біль, наче голкою хтось кольнув у потилицю. Зар заплющив очі, намагаючись перечекати цей дивний напад болю, і перед очима зненацька почала біла стіна, він раптом згадав білий кабінет і запах антисептика, а чиясь рука в в гумовій рукавичці перед його обличчям тримає тонку голку…

"Це єдиний шанс, — Зар згадав тихий голос, майже шепотіння. — Ти маєш це зробити... Побачиш знак... На жаль, тільки так…”...

Потім у свідомості мигнула якась цифрова мапа і все зникло. 

Зар здригнувся і розплющив очі. Він чомусь поглянув на свої брудні побиті руки і відчув дивний і майже блаженний спокій. Це було так незвично й незрозуміло, що він аж напружився. Чорт, він був у пеклі, на планеті-звалищі, де смерть чигає на кожному кроці, але сам він якось щойно змінився. Перестав боятися, чи що? Принаймні, він чомусь заспокоївся. А частина його розуму після раптового спогаду почала аналізувати ситуацію.