Розділ 7

Розділ 7

Шлях до Дванадцятого сектора виявився довгим і виснажливим. Аби ж то ще так не хотілося пити! Та й рани на обличчі Зара горіли вогнем. Еріда після Шквалу виглядала тепер дещо інакше, бо буря не просто перемішала сміття, вона перекроїла сам рельєф звалища. Там, де раніше були вільні проходи, тепер височіли нові іржаві гори, а старі стежки виявилися засипаними гострим металевим брухтом, що впивався в підошви черевиків. Повітря було сухим, майже нерухомим і брудним, аж сизим, від іржавої куряви, яка ще не встигла остаточно осісти. Кожен крок також підіймав хмару пилу, що миттєво липнув до спітнілої шкіри, забивався в рани на обличчі й скрипів піском на зубах.

Вони рухалися певний час Перегоном, великою відкритою ділянкою, яка була справжнім випробуванням для нервів. Тут майже не було великих руїн, лише нескінченні ряди високих металевих стовпів із камерами, що тепер, після статичного удару бурі, оберталися хаотично, з ледь чутним тріском і скреготом.

— Швидше, не розслабляйся, — кинула Ані, пригинаючись за залишками якоїсь іржавої цистерни. Вона рухалася швидко, наче звір, що відчуває себе в рідній стихії. — Камери зараз глючать, система перезавантажує локальні вузли. У нас є невелике вікно, поки об’єктиви не сфокусуються на всьому, що більше за щура.

Зар ішов слідом, відчуваючи, що страшенно втомився. Спрага перетворилася на постійний, і тупий біль у горлі, а розпухлу щоку та розсічену брову нещадно смикало. Він намагався не торкатися до обличчя, але липка суміш крові та бруду заважала бачити, тому чоловік періодично витирав її шматком сорочки, який раніше служив захисною маскою.

— Розкажи мені більше про цей Синдикат, — прохрипів він, коли вони зупинилися перевести дух у тіні якогось перекинутого автобуса. — Ти казала, що вони професіонали. Хто вони такі?

Ані обережно визирнула з-за краю вагона, перевіряючи місцевість, а потім обернулася до нього.

— Синдикат — це не просто банда, яких тут багато, Заре. Це ті, хто зберіг залишки мізків та дисципліни після того, як їх викинули на це звалище. Більшість із них — колишні військові або найманці. Вони не божевільні, як кіборги-«черепи», і не дикі, як одинаки або інші угрупування, Стрілочники організовані, і це робить їх небезпечними. Синдикат тримає під контролем Дванадцятий сектор, бо саме там розташована основна інфраструктура, яка ще працює: фільтраційні станції, генератори, склади з їжею і необхідними речами, які сюди зносять їхні раби. Вони повалили стовпи з камерами, і їх не відслідковують в тій зоні. Було кілька нальотів дронів, але вони мають навіть якихось програмістів, котрі можуть перепрограмувати елементарні програми. У них є ієрархія і зброя, справжня, а не ножі, шокери чи уламки труби, як у нас із тобою. Вони вважають себе господарями Еріди. Синдикат не просто виживає, його члени останнім часом активно будують свою, так би мовити, державу на цьому звалищі. Віднедавна вони беруть мито за воду, тримають у рабстві тих, хто не може за себе постояти, і змушують іти в смертельні рейди в різні сектори звалища за їжею та потрібними їм речами . Якщо ти корисний, то ти працюєш на них за ковток води. Якщо ж ні, то ти просто стаєш мішенню для їхніх тренувань. Стрілочники патрулюють межі свого сектора дуже пильно і жорстко. Для них ми, дикі одинаки, просто безконтрольний елемент, який тільки споживає ресурси. Тому вони вимагають або працювати на них, бути частиною Синдикату, або не допускають на свою територію. А там вода. А значить, життя. Синдикат сформувався недавно, бо раніше такого не було. Але з'явився якийсь чоловік, котрого звуть Купрум, і він всіх об'єднав. Він, судячи за його вчинками, жорстокий і божевільний. Я не хочу приєднуватися до цієї групи, тому ховаюся поки що. Але, схоже, це довго не триватиме. Не знаю, як житиму далі, — Ані зітхнула і пішла вперед. 

Невдовзі пейзаж почав змінюватися. Іржаві гори навколо стали вищими і щільнішими. Тут все частіше траплялися залишки справжньої військової техніки: обвуглені корпуси бронетранспортерів, гігантські гусениці мобільних платформ та уламки бойових дронів із маркуванням.

— Ми входимо в буферну зону, — попередила Ані. — Дивись під ноги. Синдикат ставить розтяжки та сигнальні міни на підходах. Вони не люблять сюрпризів. Але я веду нас манівцями, на цих стежках повинно бути чисто. 

Зар обережно визирнув із-за завалу. Попереду територія виглядала інакше. Тут були зведені справжні барикади з бетонних блоків та товстих залізних листів, а між купами сміття проглядалися чіткі, розчищені стежки. Але найбільше вражала вежа в центрі — масивна залізобетонна споруда, обвішана трубами. З її верхівки час від часу з шипінням виривався струмінь пари.

— Фільтраційна станція, — прошепотіла Ані. — Це серце Дванадцятої зони. Нам треба дістатися мого сховку. Він поруч із межею сектора, у підвалах старого складу.

Вони почали перебігати відкриту ділянку між двома заваленими вантажівками, коли раптом почулися якісь голоси, хтось іщрв у їхню сторону.

— Ховайся! — Ані штовхнула його в бік вузької щілини між контейнерами.

Вони встигли пірнути в тінь якраз у ту мить, коли на стежку вийшло двоє чоловіків. Це був, очевидно, патруль. Чоловіки були в камуфляжних куртках із нашивками у вигляді білої стріли. Їхні обличчя були закриті масками-респіраторами, а в руках вони тримали важкі автоматичні гвинтівки. Стрілочники йшли спокійно та впевнено, розглядаючи все навколо.

Погляд Зара раптом зачепився за зброю цих патрульних. Гвинтівки у їхніх руках викликали у його пам'яті зненацька дивну і чітку згадку про те, як правильно розбираьи й чистити таку зброю. Він навіть знав, виявляється, як вона відчувається в руках, знав вагу повного магазину і холод металу приклада. Його власні пальці, що стискали іржаву арматуру, мимовільно напружилися, наче він уже зараз тримав приклад автомата.