Розділ 6

Розділ 6

Шквал лютував ще якийсь час. Здавалося, що за станами ангару ходить розлючений велетень, що гупає в стіни і періодично сипле у дірки в стелі великі пригоршні піску та різного сміття. Звук тертя металевого пилу об стіни перетворився на рівномірне гудіння, яке поступово стихало. Зар продовжував обіймати Ані, відчуваючи, що її подих поступово стає спокійнішим, хоча вона все ще здригалася від особливо сильних поривів вітру, що жбурляли в дах ангара важкі шматки сміття. Поступово гудіння страшної бурі за стінами почало переростати в тихе щелестіння, а потім і зовсім стало стихати, залишаючи після себе лише шелест дрібного піску, що осідав на підлогу крізь дірки в розваленій стелі. Темрява почала світлішати, перетворюючись на звичні сірі сутінки Еріди, але повітря все ще залишалося брудним від пилу.

Ані обережно відсторонилася. Вона сіла рівніше, підтягнувши коліна до підборіддя, і втупилася в одну точку на протилежній захаращеній стіні. Її руки машинально потягнулися до торбини, очевидно, намацуючи там свого брудного ведмедика.

— Майже минув, — промовила вона, і її голос у тиші ангара здався Зару на диво гучним і якимось тремтячим. — Цього разу пронесло, але не поспішай знімати пов’язку, бо пил має повністю осісти, інакше спалиш собі легені першим же вдихом цієї іржі.

Зар кивнув і теж сів зручніше.

— Ти багато знаєш про це місце, — сказав він, дивлячись на її замазаний брудом профіль. — Ти тут давно? Чорт забирай, як ти вижила сама серед усього цього хаосу?! Це, я бачу, майже неможливо…

Ані гірко всміхнулася, не повертаючи до нього голови.

— За моїми підрахунками, я тут десь із рік. Може, більше трохи. Хоча іноді здається, що я провела тут цілу вічність, а інколи, що тільки вчора відкрила очі в тому Клопівнику. Моя пам'ять схожа на все це звалище, Заре. Побита, поламана, засипана сміттям. Через деякий час все одно починаєш дещо згадувати. Я пам'ятаю якісь спалахи, шум великого міста, блиск віконних шибок, смак справжньої їжі, але все це, неначе чужі сни, — вона замовкла. — І я пам’ятаю, як потрапила сюди, — раптом продовжила вона, і її голос зазвучав якось відчужено, наче вона розповідала про когось іншого. — Мені не стерли пам'ять так чисто, як у тебе. Мабуть, збій у системі, або вони просто поспішали. Я пригадала пізніше, що була техніком на одній із транспортних станцій поблизу Терраприми. І я побачила те, чого не мала бачити. Один із вантажів, який ми оформлювали як промислові відходи, виявився забитим людьми. Живими людьми, Заре. Вони були в анабіозних капсулах.

Зар здивовано завмер, а його руки рефлекторно стиснулися в кулаки.

— Я почала розпитувати, уточняти, коротко кажучи, полізла не в свою справу, — вела далі Ані. — Думала, що це якась помилка, в виявилася... гм... типу контрабанда, і наступного ранку за мною прийшли. А потім вже я отямилася тут, у Клопівнику, в Нульовому секторі, в купі пресованого сміття на звалищі…

Вона на мить закрила очі, і її пальці міцніше стиснули торбинку з ведмедиком.

— Знаєш, чому я тут не збожеволіла? Через того кумедного ведмедика, — вона кивнула на торбинку, де ховався ведмедик. — Я знайшла цю іграшку тут, на звалищі, через кілька тижнів після того, як потрапила сюди. Він лежав у купі старого ганчір'я, брудний і порваний. І коли я взяла його в руки, то щось у мені неначе сколихнулося. У моїй голові є один спогад, дуже дивний і розмитий. Мені здається, що колись у мене була дитина. Маленька дівчинка. Я не пам'ятаю її обличчя, не пам'ятаю імені, але пам'ятаю те відчуття, як вона пригорталася до мене. Ця іграшка — це єдине, що змушує мене триматися тут. Я хочу вирватися звідси, знайти вихід. Я хочу повернутися до неї, Заре, до своєї дитини. Саме вона дає мені сили не дозволити собі просто лягти і чекати, поки Чистильники зроблять свою роботу.

Зар слухав її, і всередині нього знову почала закипати та сама холодна злість, яку він відчув під час бою з кіборгами.

— Тебе просто прибрали як свідка злочину, — сказав Зар.

— Напевно, так, але я знаю тільки те, що ми нікому більше не потрібні, — відрізала Ані. Вона підвелася, обтрушуючи пил із колін. — Еріда — автоматизована система. Ті, хто нас сюди кинув, просто хочуть, щоб нас не було, але особисто я не збираюся полегшувати їм завдання.

Вона підійшла до краю ангара, де вітер уже майже вщух. Шквал перемішав усе сміття зовні, створивши нові химерні барикади та засипавши старі проходи.

— Пил осів достатньо. Треба йти, поки камери знову не налаштували фокус. Шквал збив трохи їм наводку, електроніка зараз має глючити через статичні розряди, але це ненадовго. У нас є шанс пройти Перегін непоміченими.

Зар підвівся слідом за нею, відчуваючи, як все його тіло болить.

— Попереду найскладніша ділянка, — попередила Ані, обережно визираючи назовні. — За Перегоном починаються землі Дванадцятого сектору, там територія професіоналів Синдикату, стрілочників, як їх тут називають, але там і найзахищеніша зона. Проте там панують інші правила і зовсім інші небезпеки. Але там є вода і їжа. І там я покажу тобі свій сховок. Якщо дійдемо, звичайно.

Вона вийшла назовні, а Зар пішов за нею, дивлячись на її тонку фігурку і розуміючи, що ця жінка, одна з найсильніших людей, яких він тільки зустрічав. У її ході, незважаючи на втому та пережитий жах бурі, була незламна грація і впевненість істоти, яка відмовилася ставати жертвою. Зар дивився на її напружені плечі, на брудну торбинку, яку вона притискала до себе, очевидно, намацуючи там свого ведмедика, і відчував дивну суміш поваги та щемкого болю й співчуття десь глибоко в душі. Але вона не просто виживала, вона шукала вихід і хотіла вирватися звідси, та ще й врятувала його, людину без минулого, даруючи йому не просто шанс також вижити, а й примарну надію. На тлі безкрайніх гір сміття, зруйнованих будівель та мертвого неба її постать здавалася єдиним живим вогником життя в цьому механічному пеклі. І Зар дав собі тиху обіцянку, що б не чекало на них у Дванадцятому секторі, він захищатиме цю жінку, як тільки зможе…