Розділ 5

Розділ 5

Скляні Терикони залишилися позаду, але їхній примарний передзвін ще довго стояв у вухах Зара. Вони нарешті спустилися з гострих схилів і увійшли в якісь руїни, де під ногами знову почав чвакати жирний чорний пил, змішаний із дрібною металевою стружкою та якимось липким осадом, чорною багнюкою. Тут знову було сіро і одноманітно, тому вони зняли окуляри. Рани на обличчі Зара страшенно боліли. Щоку смикало від кожного руху щелепи, вона розпухла, а ліве око все ще бачило світ крізь мутну рожеву пелену, бо власна кров, змішана з потом і їдким брудом, ніяк не хотіла зупинятися, сочилася з рани на брові.

— Стоп, — раптом Ані напружилася, завмерши на місці й прислухаючись до цієї неприродної тиші, яка й Зарові почала здаватися якоюсь трохи загрозливою. — Не ворушися.

Зар завмер, він намагався почути те, що насторожило жінку, але навколо панував лише низьке і ледь чутне гудіння, що йшло, здавалося, від самої землі.

— Що сталося? — пошепки запитав він.

— Камери, — коротко кинула жінка, вказуючи на високі металеві стовпи, які стояли довгими рядами між руїнами, в які вони входили. На верхівках стовпів і справді чоловік побачив присипані брудом камери, на які б і не звернув увагу, якби Ані не вказана на них. Вони ледь помітно оберталися. — Тут закінчується зона, де системі байдуже на рух сміття. Далі Перегін, і тут вони стежать за кожним метром. Якщо зафіксують рух більше ніж одного об’єкта, що не належить до серійних номерів смітника, то сюди примчать Чистильники. Ті, що на гусеницях, яких ти бачив, — то це дріб’язок, гірше, якщо вилетять дрони-мисливці. У тих немає програми сканування, у них тільки програма знищення всього, що рухається. Нам треба пройти цю ділянку до того, як почнеться Шквал, — промовила Ані. — Підемо сліпими зонами через руїни.

Вона вказала на зруйновані будинки й ангари та покарьожені залишки залізних машин і завернула праворуч, до руїн якоїсь здоровенної будівлі.

Зар раптом зауважив, що все навколо почало змінюватися якось раптово і зловісно. Якщо до цього небо над Еріді здавалося просто брудним і одноманітно-сірим, то тепер воно налилося майже чорним відтінком із хворобливими жовтими прожилками на горизонті. Повітря, і без того важке, зненацька згустилося, ставши нерухомим, наче перед великою бідою. Вітер, що раніше хаотично смикав обривки сміття на завалах, раптом вщух, і ця раптова мертва тиша тиснула на вуха сильніше, ніж будь-який гуркіт. Далекі гори сміття, що височіли на обрії, почали розмиватися у дивному мареві, і здавалося, що саме повітря навколо тремтить від гострого передчуття біди.

— Бачиш небо? — зауважила Ані. — Це не просто хмари. Це статична напруга. Коли почнеться вітер, він підніме таку хмару металевої стружки, що вона здере шкіру з обличчя за хвилину. І хоч камери в Шквал сліпнуть, проте й ми тоді не зможемо зробити жодного кроку.

— Ти згадувала про Дванадцятий сектор, — згадав Зар, відчуваючи, як спрага стає просто нестерпною. — Там справді є вода?

Ані швидко зиркнула на нього. В її очах промайнула така глибока втома, що Зару на мить стало ніяково за своє запитання.

— Там є фільтраційна станція. Вона стара і забита іржею, і працює з перебоями, але вона все ще конденсує вологу з атмосфери. Якщо пощастить, то нап’ємося. Вибач, не можу поділитися, бо свою останню воду, яку брала з собою, я випила десь за годину до твоєї появи тут. У мене ще є деякі запаси, спочатку треба туди добратися.

Вони рушили далі, намагаючись триматися в тіні величезних завалів із покручених балок та залишків вантажних контейнерів, що лежали тут, наче велетенські доміно, перекинуті чиєюсь злою рукою. Зар помітив, що на деяких металевих плитах були написи, вибиті штампуваннями, серійні номери, певно, назви заводів, якісь попередження незнайомими мовами. Це було звалище з усієї галактики, промислове сміття цілих цивілізацій, що колись пишалися своєю величчю.

— Цікаво, а хто будує ці машини? Хто завіз нас сюди? І навіщо ці чіпи під шкірою? — запитав він, намагаючись відволіктися від головного болю, який знову загострився і віддавав у потилицю.

— Ті, хто живе там, напевно, — вона коротко кинула погляд у небо, яке вже почало здригатися від далеких, поки що беззвучних спалахів блискавок. — Ми для них просто сміття, раз нас закинули сюди. Я колись дещо знайшла. Покажу тобі, коли дістанемося мого сховку. Ми просто поломка в системі, яку треба утилізувати найдешевшим способом. Еріда ж повністю автоматизована, швидше всього, задумувалася і справді як звалище. В принципі, вона такою і є. Машини сортують відходи, дрони стежать за периметром, чистильники, мабуть, просто реагують на паразитів, які завжди з'являються у звалищах. І цими паразитами, як не дивно це звучить, зараз є ми, люди. Так, люди, які потрапили сюди, просто намагаються вижити, живуть у своїх сховках і щілинах, поки можуть чіплятися за життя.

Раптом повітря навколо здригнулося від низького утробного гулу, схожого на стогін, який могла б видавати сама планета під неймовірним тиском. Небо з жовтого стало темно-фіолетовим, і перші піщинки металу почали з цокотінням гупати об іржаві корпуси навколо.

— Почалося! — вигукнула Ані, і в її голосі вперше зазвучав страх. Вона різко вхопила Зара за лікоть, змушуючи його прискоритися. — Шквал іде! Це не просто вітер, це смерть! Швидше, біжімо в ті руїни!

З горизонту насувалася суцільна й непроглядна сіра стіна, що закривала собою все від землі до неба. Це була справжня лавина з перемеленого дрібного металу, гострих піщинок та уламків пластику і різноманітного сміття, яку несла шалена сила вітру.