Розділ 3

Розділ 3

Рухатися Нульовим сектором було дуже незвично і шумно, тому що під ногами весь час хрустіли якісь деталі, уламки різного непотребу, сміття та скло... Кожен крок супроводжувався хрустінням і брязкотом. Зар намагався ступати якомога тихіше, але іржавий брухт, немов живий, навмисно скрипів і хрустів.

— Чому це місце називають Клопівником? — запитав Зар, притискаючи арматуру до грудей. Він намагався триматися за Ані, яка ковзала між завалами, як тінь, і навіть хрускіт під її ногами був зовсім тихий.

— Сам побачиш, — кинула вона через плече, не уповільнюючи ходу. — Ти думаєш навколо нас нікого немає? Тут є люди, просто всі вони поховалися, наче клопи, так, як щойно ховалася я за своїм брезентом. У цьому секторі класно ховатися від Мисливців, але тут немає їжі і води, тому живемо ми зовсім в іншому місці. Еге ж, тут чимало таких людей, схожих на клопів. Живуть у щілинах, ховаються від світла і подихають тисячами, коли зверху вирішують провести дезінфекцію. А ще… Подивися на ці купи.

Вона вказала рукою на величезний пагорб із пресованих корпусів пральних машин та мікрохвильовок.

— Тут звалище побутового мотлоху. Найнижчий рівень. Система скидає сюди те, що навіть на деталі не завжди годиться. І людей теж, тих, кого вважають біологічним сміттям. Ми всі спочатку тут клопи, Заре. В Клопівнику.

Зар почав пильніше приглядатися до сміттєвих завалів, але людей, про яких згадувала Ані, так і не зміг помітити.

Він відчув, що спрага вже не просто мучила його, а вона прямо випалювала горло, перетворюючи язик на шматок наждачного паперу.

— Слухай, Ані, що тут взагалі відбувається? Я пам’ятаю назву планети, пам’ятаю ім’я, але все інше... Це тюрма? Чому за нами полюють ці машини?

Ані зупинилася так різко, що Зар ледь не врізався в неї. Вона повільно обернулася. Її обличчя в тьмяному світлі прожекторів здавалося витесаним із сірого каменю.

— Ти хочеш правди? — її голос став напрочуд тихим. — Я можу тобі розповісти. Але ти не повіриш. Ти скажеш, що я збожеволіла від цього диму. А навіть якщо повіриш, то це нічого не змінить. Тобі треба пережити "ломку" новачка. Кожен, хто сюди падає, має сам відчути, як ілюзії розсипаються на порох. Коли твій власний шлунок почне жерти сам себе, а страх витіснить із твоєї голови усі нормальні людські думки і перетворить тебе просто на збожеволілу тварину, яка хоче вижити, тоді ти зрозумієш все без слів.

Вона знову рушила вперед, і Зар зрозумів, що розпитувати далі марно.

Вони пробиралися крізь Нульовий сектор ще хвилин із двадцять, поки залізні гори не почали змінюватися. Брязкіт металу під ногами затих, натомість з’явився тонкий неприємний скрип.

— Ми вийшли до кордону Скляних Териконів, — промовила дівчина, котра йшла увесь цей час мовчки. — Будь обережним.

Тут пейзаж змінився кардинально. Навколо височіли пагорби з битого скла, уламків скляних панелей та розбитих моніторів, що колись, напевно, прикрашали стіни мегаполісів. Це було по-своєму красиво, але ця краса була смертельною. Низьке небо Еріди розрізали потужні промені прожекторів зі стовпів-веж, котрих тут було дуже багато і майже на кожному кроці, і коли світло падало на скляні гори, цей сектор вибухав мільйонами сліпучих світлових віддзеркалень.

— Стій! — Ані різко зупинила його рухом руки. — Заплющ очі!

Світло прожектора мазнуло по схилу поруч, і тисячі дзеркальних і скляних уламків відбили його прямо в обличчя Зару й Ані. Від несподіванки Зар, котрий не встиг заплющити очі, охнув, закриваючи обличчя рукою.

— Трясця! Я нічого не бачу!

— Я ж казала, — пробурчала Ані. Вона із заплющеними очима почала копирсатися у своїй брудній торбинці. — У цьому секторі запросто можна осліпнути. На, одягай. Це хоч трохи захистить наші очі від світла.

Вона простягнула йому важкі окуляри, перемотані ізоляційною стрічкою, з товстими темними лінзами та потрісканими скельцями, Зар поспіхом натягнув їх. Світ навколо став темно-зеленим, але пляма спалаху на зіницях і біль після різкого удару світла по очах, почали вщухати. Ані вже була у своїх окулярах, великих, схожих на авіаторські, що робили її обличчя ще більш суворим.

— Рухаємося швидко, — скомандувала вона. — Скло добряче хрустить, а на цей звук злітаються всі місцеві тварюки. Ступай тільки по моїх слідах, крок у крок. Тут є вузька стежина і трохи вже втоптана, тому хрускотіння не таке гучне.

Вони почали підйом на один із териконів. Скляна крихта врізалася в підошви, і кожен крок вимагав зусиль, щоб не посковзнутися. Раптом черговий спалах світла від прожектора розрізав темряву, і в цьому короткому моменті сліпучої білизни Зар помітив щось дивне. По лівий бік між двома гострими скляними піками щось швидко ворухнулося.

— Ані, я щось помітив! — покликав дівчину Зар і підняв перед собою свій шматок арматури. — Дивись, там наче хтось є. У завалах.

Жінка миттєво обернулася. Вона також почала вдивлятися в темно-зелену глибину скляного лабіринту. Але щоб побачити, не потрібно було вже і наступного спалаху прожектора, тому що від скляних завалів відділилися кілька фігур і зарухалися у їхній бік.

Зар здивовано розглядав істот, що лише віддалено нагадували людей. Їхні тіла були химерним сплетінням людського тіла та іржавого металу. Замість очей у декого горіли червоні вогні скляних очей з датчиками, руки закінчувалися механічними захватами, а деякі частини тіла, інколи зовсім несподівані, були замінені на залізні протези. Вони рухалися рваними й неприродними кроками, намагаючись обійти Зака та Ані з флангів.