Розділ 2

Розділ 2

Зар не звик довіряти голосам із темряви, це він знав точно, навіть зараз, коли вся його пам’ять була порожньою, як випотрошений корпус робота, але інстинкти працювали бездоганно. Він міцніше стиснув свою арматуру, але в той же момент раптом почув, що звук гусениць за спиною почав знову наростати, стаючи гучнішим і виразнішим. Отже, машина й справді поверталася, завершуючи коло, цей голос із темряви не збрехав. 

— Ну! Чого став, як укопаний? — тонка рука нетерпляче смикнула край брезенту. По голосу Зар зрозумів, що це була жінка, і в її тоні зазвучали командні нотки. — Швидше в укриття! Зараз промінь прожектора освітить тебе, красунчику, і з тебе буде фарш! Не будь тупим!

Зар ще частку секунди повага вся, в потім зробив два швидких кроки і буквально ввалився у вузьку щілину між паливними баками, прямо у темряву і сморід старої солярки та плісняви, і брезент за його спиною миттєво опустився, зануривши все у напівтемряву.

— Тихо! Не рухайся і навіть не дихай, — прошепотіли зовсім поруч, і в темряві він відчув чийсь дотик до плеча.

Зар завмер, притиснувшись спиною до залізної стінки бака, а за кілька секунд за тонкою перегородкою пролунав важкий гуркіт. Земля під ногами здригнулася. Чоловік уявив, як червоне око-об’єктив сканує освітлює все і сканує простір зовні, І втягнув голову в плечі. Щось металеве зі скреготом ковзнуло по зовнішній стороні бака, викрешуючи іскри, і Зар мимоволі стиснув зуби, боячись, що звук його серця, яке, мов шалене, гатило в ребра, видасть їх.

Нарешті звук почав віддалятися. І навіть гупання молотків у потилиці трохи вщухло, залишивши лише ниючий біль. Зар відчув, що незнайомка прибрала руку з його плеча.

— Пронесло, — полегшено промовила вона. — Чистильник пішов на наступне коло. У нас є сім хвилин.

Зар нарешті зміг розгледіти ту, що його покликала до сховку. Очі його трохи призвичаїлися до темряви, і слабке розсіяне світло, що пробивалося крізь невеликі дірки в брезенті, дало розгледіти, що це справді жінка. Дівчина. Її перемазане брудом обличчя було втомлене, зморене та посічене дрібними старими і свіжими саднами й шрамами. На ній був дивний одяг: щось схоже на комбінезон, зшитий із різних шматків міцної тканини, і масивні черевики на товстій підошві, що виглядали занадто великими для її худої фігури. В одній руці вона тримала невеликого, брудного і добряче пошарпаного плюшевого ведмедика, і ця іграшка були такою недоречною тут, що Зар навіть відчув щось схоже на здивування і чомусь співчуття.

— Ти хто така? — хрипко запитав він, виставивши перед собою уламок своєї арматури.

— Ані, — коротко кинула вона, не дивлячись на нього, її погляд був прикутий до невеликої дірки в брезенті. — А ти хто? Свіженький? — все-таки глянула вона на нього. — Напевно, перелякався?

Зар на мить завагався, згадуючи нещодавні уривки слів та спогадів.

— Зар. Мене звати Зар, — промовив він повільно. — Напевно…

— Зар, — повторила незнайомка. — Гм. Чудова коротка назва для зламаної людини. Навіть вже, вважав, майже мертвої. Хоча... У мене теж не дуже довге ім'я, — вона криво посміхнулася. — І прибери свою залізяку. Якби я хотіла твоєї смерті, я б просто почекала три хвилини.

Зар повільно опустив арматуру, відчув, що його руки тремтять від перенапруження.

— Де ми? Чому ти тут? І чому я нічого не пам’ятаю? — спитав він. 

Ані гірко всміхнулася, і ця посмішка на її брудному обличчі була стомленою і приреченою.

— Це Еріда, смертнику. Планета-звалище. Чув про таку?

— Ну, із самого початку ніби згадав, — кивнув він. — Сюди наче офіційно раніше скидали різноманітні відходи, агрегати й зламаних роботів з усіх усюд?

— Офіційно наче так, — погодилася, Ані. — Це легенда для всіх. Але Еріда насправді — це звалище зламаних людей, Заре. Геть не роботів, на жаль. Хоча їх теж. Тут велика сміттярка, куди скидають тих, хто заважає або просто став непотрібним. А пам’ять.., — вона на мить сильніше стиснула ведмедика. — Це їхній і підступ, і подарунок. Щоб ти не знав, за що борешся. Так легше зламатися. Пам’ять тут стирають усім. Але якщо ти згадав ім'я і де ти — це вже щось. Значить, твій мозок ще не до кінця перетворився на кашу. Але не думай, що я врятувала тебе через велику свою доброту...

Зар глянув на своє зап'ястя. Червоний прямокутник чіпа продовжував світитися під шкірою.

— Що це за лайно? — показав він чіп дівчині.

— Ти увесь час під наглядом, — знизала плечима дівчина. — Це ж зрозуміло. Але гупає струмом добряче, правда? Вирізати з тіла це неможливо. Дехто тут пробував і вже мертвий. Хіба що руку відрубати собі… Але вони просто стежать і все. Мисливці, дрони й машини не мають доступу до наших чіпів. Принаймні, мені так здається. Тоді всім було б нецікаво, — закінчила вона якось незрозуміло.

Зар знову глянув на своє зап'ястя, а дівчина тим часом підняла з землі біля себе невелику торбинку та щось схоже на шокер, запхала плюшевого ведмедика за пояс і підповзла ближче до виходу з їхнього сховку.

— Тут скрізь камери, — промовила, киваючи в бік виходу. — Ми зараз у Нульовому секторі. Це зона, де більшість камер завалені сміттям. Але це ненадовго. Якщо ти довго знаходишся на одному місці, камери можуть зафіксувати тебе, й тоді прилітають дрони і просто знищують. Але зараз вже треба йти. У мене в Дванадцятому секторі є безпечне місце. Якщо пощастить, знайдемо там воду. Ти ж хочеш пити, так? Всі новачки хочуть пити.