Глава 24

— Це ж нечесно. — надулася я й навіть гепнула Глибу кулачком, але жодного ефекту це не дало.

— А я й не обіцяв відповісти одразу. — широка усмішка чоловіка й простягнута рука. — Ходімо, Сніжка.

— Ще чого. — фиркнула й відступила, але вже за мить скрикнула, коли Джеймс підхопив мене на руки й стрибнув прямо в ту саму картину з графинею та її котом. Точно так само, як тоді вампір у камінь. — Ненормальний!

Я кричала, але водночас ще міцніше обіймала його, аби раптом не втратити. Бо так – без нього було страшно.

— Ви знущаєтесь… — простогнав Санта, щойно нас перестало крутити.

Розплющивши очі, я зустрілася з його насупленим поглядом і чомусь захотілося розгладити зморшку на його лобі. Навіть потягнулася, але мене поставили на землю раніше.

Зрозумівши, що щось сліпить, озирнулася й одразу вчепилася в руку Глиби, який стояв поруч і, здається, тримав мене, ніби остерігаючись.

— Мамо… — пискнула й ледве стримала бажання знову видертися до нього на руки.
Бо ми стояли на горі. На самісінькій вершині гори. Цього разу хмар не було – і весь масштаб катастрофи постав перед очима з моторошною ясністю.

— А де двері назад? — простогнала я, обертаючись і дійсно збираючись повернутися до вампіра. Хай там і брудно, піду прибиральницею – аби тільки не стояти на схилі цієї велетенської гори.

— Сніжка, дивись, он там Озеро. — голос Джеймса був спокійний. Схоже, він уже прийняв ситуацію й тепер шукав виходи. На один із них він і вказував. Невелика площа води виднілася біля схилу. ЇЇ оточували дерева – за кольором ялинки або, може, навіть сосни. — Треба спускатися.

Від рішучого тону Санти я здригнулася й зі сльозами на очах подивилася на чоловіка.

— Не треба… — схлипнула й просто сіла на сніг, закривши обличчя руками. Страх був сильніший за мене. Я надто сильно боялася висоти…