Глава 21

— Але ж ви не винні! — вигукнула я, стаючи перед ним і затуляючи собою картину. — Це не ви вбили її. Не ви вбили її улюбленця. Ви сумуєте за нею й зберігаєте їй вірність стільки років, а дивитеся на її портрет із такою провиною, ніби це ваша помилка! Але це не так!

Незадоволений погляд вампіра змусив мене замовкнути. Проте усвідомлення те, що я дала слабину, лише розлютило мене ще дужче і я не витримала:

— Ви роками звинувачували себе в її смерті, хоча не мали до цього жодного стосунку! Я читала вашу казку. Я знаю! Ви нічого не могли змінити, не могли вплинути! Ви помстилися тим людям. А тепер… — від усвідомлення всього жаху ситуації я здригнулася. — казка змушує вас переживати це знову і знову. Почуття не притуплюються. Ви щоразу мстите вже ні в чому не винним людям, бо так у вас закладено. Тому ви й ходили до Озера. Тому й хотіли віддати пам’ять. О сніжики-сніжинки… ви злитеся на свою дружину, а не звинувачуєте себе.

Здається, я дозволила собі надто багато. Надто. Бо вампір різко схопив мене за шию й притиснув до стіни, стискаючи пальці. Його очі вже не просто світилися – вони палали червоним, а губи викривилися в подобі усмішки.

— Я вбиваю ні в чому не винних людей уже сотні років. Щоразу, клятого Нового року, в мене зриває дах і я йду мстити за загиблу дружину. У мені говорить написана історія. Я живу в циклічному проклятому році протягом століть. І все через те, що якийсь геній, як ти, вирішив, ніби знає мою історію краще за мене.

Повітря скінчилося і я почала відчайдушно бити його по руці, намагаючись відірвати від себе, вдихнути.

— Ви… ви самі це ро…би…те… — прохрипіла, відчуваючи, як ще трохи й голова вибухне. — Це… можна… випра…вити…

Наступної миті я почула якийсь тріск – і втратила свідомість.