Глава 20

Глиба від такої феєричної брехні аж остовпів, послабив хватку і я в ту ж мить, завдяки своєму значно меншому зросту, змогла викрутитися. А далі, не гаючи ні секунди, кинулася до вампіра.

— Дракула! Миленький! Допоможіть! Мене, як і вашу дружину, убити-и-и хочу-у-уть! У жертву принести! Допоможі-і-іть! — імпровізація – наше все. Джеймс за спиною аж хрюкнув від несподіванки, що вже казати про Графа. Розрахунок на те, що всі чоловіки не витримують жіночих сліз, виявився правильним. Як і згадка про покійну дружину вампіра.

Він миттєво зорієнтувався, зрозумівши, що не здатен здолати невидимого противника, схопив мене за руку й рвучко смикнув на себе, зваливши нас обох просто на кам’яний брук. Навіть не встигла закричати, як ми провалилися крізь нього: я гепнулася на підлогу, а казковий персонаж швидко відкотився вбік і, прошипівши щось, різко підняв мене на ноги.

— Та що ж за день такий?! — завила я, потираючи руку. — Чому мене сьогодні всі смикають?!

— Може, тому що ти не у своєму світі? — з легким роздратуванням прошипів цей ненормальний.

— Та ну? — озирнулася, оглянула себе й підсумувала. — Ще трохи покатаюся по підлозі й зійду за місцеву статую. Ви тут узагалі не прибираєте?

— Я – граф Дракула. Яке ще прибирання? — прошипіли мені у відповідь, а я лише фиркнула.

— Раз ви граф, то найняли б слуг. Чи вважаєте, що якщо ви вампір, то можна жити в пилюці? Або… навіть не так. Ви справжнісінька білоручка і в прямому, і в переносному сенсі. — фиркнула, навмисно провокуючи.

— Ти всього лише людина. З якого це дива ти дозволяєш собі такі висловлювання на мою адресу?

— То ви вже визначіться: на «ти» чи на «ви». — важко зітхнула я й пішла вперед. Схоже, ми опинилися в замку графа, і тепер я шукала комору.

— Ти!.. Зовсім мене не боїшся? — якось задумливо протягнув чоловік, а я знову фиркнула.

— Чому ж, боялася. Коли Джей сказав, що ви мене гіпнотизуєте. Але я подумала, що вам і справді самотньо, хай що б ви не говорили. Якби ви хотіли мене вбити – зробили б це одразу, можливостей було більш ніж достатньо. А ви розмовляли зі мною, відповідали на запитання. — знизала плечима, відчиняючи чергові двері в пошуках потрібного інвентарю. — Ви сказали, що намагалися забути, але казка повертала вам пам’ять. Озеро Пам’яті, так? Настільки нестерпно, що ви вирішили віддати пам’ять йому добровільно.

Я йшла далі, шукаючи потрібні речі, аж раптом зрозуміла, що вампір зупинився. Підійшовши ближче, я побачила його повністю приголомшений погляд.

— Ти знаєш про озеро? — я легко знизала плечима й кивнула. Його погляд важко поповз із мене на стіну. Він дивився з такою тугою й провиною, що в мене самої стиснулося серце.

— Це ваша дружина? — ми стояли й дивилися на картину, де була зображена приємна оку шатенка. Вона тримала на руках страшненького кота з дивними відростками, схожими на крила. В обох можна було помітити ледь виступаючі ікла.

— Це я сам колись давно намалював цю картину. Вона була такою красивою того дня, що я не зміг утриматися й не зробити начерк. Навіть її кота, що вічно дер меблі зобразив разом із нею. Вона так раділа… — на обличчі, посіченому давніми зморшками, раптом розквітла несмілива усмішка. Він ніби занурився в той день, у ту мить, переживаючи її знову. Та за кілька секунд завмер і усмішка сповзла, наче її й не було. — За кілька тижнів після цього вона померла, і я завісив картину. Я був настільки осліплений горем і жагою помсти, що зруйнував усе село, замкнувся в собі й зовсім забув про її клятого кота. А це дивне створіння померло слідом за своєю господинею, сидячи без руху в її улюбленому кріслі, чекаючи на її повернення. Коли я це помітив, то усвідомив, що не зміг зберегти навіть той крихітний слід, який вона залишила після себе. Відтоді жодна картина більше не була завішена.

— Наче вам на кару… — ахнула я, зі сльозами на очах.