Глава 17

Скелет отямився першим і відступив, звільняючи мені дорогу. Джеймс теж ніби згадав, що в нього, між іншим, цілі роки сидять без пам’яті, тож поспіхом рушив у перехід. Я встигла лише прошепотіти:

— Дякую. — звертаючись одразу до всіх. І, здається, мене почули. Не знаю як, але чардерево дало це відчути.

Коли ми входили в своєрідний портал, він світився білим світлом. А от викинуло нас у сирий морок, що пробирав до самих кісток.

— Дракула? — здивовано спитав Глиба й я здригнулася, усвідомивши, що він усе ще тримає мене за руку.

Спробувала висмикнути її, та де там. Він лише стиснув пальці міцніше й ніби щось для себе вирішивши, рушив уперед.

— Поводься тихо. Не намагайся його провокувати. Не дивися йому в очі й постарайся не показувати емоцій. Може, пронесе. — прошепотів він.

Від такого інструктажу я миттєво зупинилася. Та чоловік, на відміну від мене, не зупинявся, а моя рука й далі була в його долоні – тож я ледь не гепнула носом у землю. Глиба встиг зловити мене, втримав, поставив на ноги й уважно глянув у вічі, перевіряючи, чи все зі мною гаразд. А мені було навіть не боляче – хоч коліно я таки забила.

— Я правильно розумію, що ми йдемо до вампіра, який ненавидить людей? — прошепотіла я, силкуючись згадати всі прочитані колись казки.

— Так. Але тебе він не повинен зачепити. — відмахнувся чоловік. І я розлютилася.

— Ти серйозно вирішив потягти мене до кровососного чудовиська, яке ненавидить усіх людей за те, що селяни вбили його дружину? Ти вважаєш мене дурною – лізти до нього? — я розвернулася у зворотному напрямку, бурмочучи й фиркаючи. Та здригнулася від несподіванки.

— Не дурна, раз усвідомлюєш ризики. Але нерозумна, якщо вже зважилася зайти. — прошипів червоноокий чоловік, що стояв прямо переді мною.