Глава 15

Повернувши голову в бік того, хто говорив, я не побачила нікого, окрім скелета у фраку. Я навіть підвела погляд угору – подумала, може, тут усі дерева розмовляють.

— Я – брамник цього переходу і готовий пропустити вас за символічну плату. — опустивши погляд, я з жахом усвідомила, що говорить… скелет. Скелет, чорт забирай! У нього ж навіть голосових зв’язок немає! А щелепа, що вже прикріплена, рухалася і з’являлися звуки.

— Плату? — насупився Джеймс, підходячи ближче.

— Так. Що завгодно. Аби лише заплатили. — кивнув він, і ми з Глибою замислилися.

Що такого можна віддати скелету як плату? Як на зло, гаманець я залишила на корпоративі – у сумочці разом із телефоном. А так хоч щось можна було б запропонувати. Бо кишені були порожні.

Я подивилася на Джеймса – від мого погляду зморшки на його лобі розгладилися.

— Усе що завгодно, кажеш? — протягнув чоловік. Скелет не став відповідати на риторичне запитання, лише кивнув.

Санта-Клаус подумав, подумав… і прикликав магію, створюючи в руці невеличку крижану скульптуру чоловічка – такого, ніби художники вчилися б за ним анатомії. Та за мить у тілі скульптури з’явилися просвіти, і чоловічок перетворився на скелета.

— Плату прийнято. — кивнув привратник, приймаючи мінікопію себе. — Ти можеш пройти.

Наступної миті перед нами відкрилася дивовижна картина: коріння дерева, під яким сидів кістяний, роз’їхалося, мов двері ліфта. Ліани, наче живі, почали повзти в боки, відкриваючи прохід, з якого лилося світіння.

Джей кивнув і взяв мене за руку. Та він не встиг зробити й кроку, як його зупинив голос Скелета:

— Плата – лише за одного. Один може пройти. Інший залишається або платить. — ми обоє остовпіли. Але Санта довго не думав, створив іще одну скульптуру цього разу, як мені здалося, невдоволену і простягнув її скелету. Та той лише похитав головою. — Кожен платить сам за себе.