Глава 12

— Та твою ж… і … І щоб тебе… — я не витримала стресу, що навалився на мене хвилею.

Усі присутні, ніби змовившись, косо глянули на мене. І Глиба. І лисички. І скелет, у якого щелепа й досі лежала на землі. І навіть… дерева. Так, стоп. Хто?

— Мамо… — пискнула й пірнула за широку спину Джеймса.

Бо коли я казала, що ліс величезний, то мала на увазі буквально. Тут дерева були заввишки з двадцятиповерховий будинок і завширшки не гірші. І воно на мене дивилося. У нього були очі, ніс і рот. Словом – обличчя.

— Ні, я, звісно, можу припустити, що колеги підмішали мені алкоголю… Але ж не могла я напитися до такої білочки!

І тут, немов на замовлення, з дерева спустилася білочка. Спочатку одна. Потім друга. За нею ще п’ять. І ще. Моргнула – а мене вже оточує ціла орда білок. Причому з шишками й жолудями наперевагу.

— Глиба, ти куди нас закинув? — прошипіла я й, обернувшись, помітила розгубленість на обличчі чоловіка.

— Щастя моє, а це вже не я. — відповів казковий бородань. Звертання вразило мене настільки, що сенс його слів дійшов не одразу.

— Як ти мене назвав?

— Це ми вас перенесли! — водночас зі мною пролунало шелестким шепотом довкола.

Я якимось шостим чуттям обернулася до дерев. Вони хмурилися і я буквально відчувала їхнє невдоволення. Стоп. Що означає «ми перенесли»? Знову глянула на лисенят і озвучила питання, продовжуючи визирати з-за спини мого супутника:

— Лавина була надто близько…

— Тебе б знесло…

— Ми…

— Духи…

— Цієї гори…

— А ти не володієш…

— Магією…

— Не вибралася б…

— Ми відчуваємо!

Останнє пролунало в унісон. Я здригнулася, а Джеймс застогнав.