Глава 11

— Обернись! — крикнула я й здригнулася від відлуння, що прокотилося горами. Проте чоловік уже помітив жах на моєму обличчі, обернувся і я побачила спалах.

Мить і Глиба опинився поруч зі мною. Обійняв, уже хотів закинути мене на піч, як наш таксист раптом почав здавати назад. Без нас!

— Вибачайте, друзяки, але в чужих казках я помирати не збираюся. — кинув він і рвонув ще швидше.

— Стій! — закричала я, паралельно лаючись тими словами, які порядним дівчатам знати не належить.

— Потужно. — оцінив чорт і, клацнувши пальцями, відкрив поруч із собою безодню. — Ну ти це… заходь, якщо що. З таким говором – за свою приймемо.

І він теж зник, ніби його й не було. Я зі страхом обернулася до Джея й озвучила очевидне:

— Біжимо?

Але найстрашнішим було одне, ми розуміли обоє – не встигнемо. І саме тоді поруч замерехтіли сніжинки, а мені знову стало якось холодно.

— Заплющ очі. — лише й встигла почути я, перш ніж нас накрила лавина.

Цього разу я послухалася. Та пронизливого холоду не було. Я відчула лише різкий ривок і впала на землю. Причому снігу… я не відчула.

— Твою ж бурульку… — вилаявся десь поряд Санта-Клаус і я розплющила очі.

Моє здивоване «ах» було не менш промовистим, ніж вид довкола. Що ж… ми були в лісі. У великому лісі. У величезному лісі. Настільки гігантському, що пиз…

— Підбери щелепу. — перебив мої думки чоловік, і я поспіхом закрила рота.

Та дивився він не на мене, а кудись мені за спину. Обернувшись, я побачила скелета у фраку, що тримав у кістлявих пальцях тліючу сигару. І так… Без щелепи…