Обернувшись, я побачила з десяток лисиць. Або, якщо бути точнішою, лисенят. Усі вони дивилися на мене й наперебій переконували не віддавати плед чортові.
— У вас тут завжди так? — звернулася я до таксиста, що лежав на печі.
Але цей казковий миттю увімкнув у собі режим Ємелі й удав із себе дурника.
— Ага, зрозуміло…
Я знову перевела погляд на лисичок і майже одразу нервово глянула на Джеймса. Він усе ще бився з єті й той відверто програвав. Наче не бачив, де супротивник і коли прилетить наступний удар. Кудлатий махав навмання, тож влучав украй рідко.
— Та-а-ак… — протягнула я, повільно повертаючись до лисенят. — А ви хто такі?
— Лиси.
— Духи.
— Цих гір.
Знову пролунав шелест, і в мене виникло відчуття, ніби я потрапила до театру абсурду. От-от звідкись вискочить працівник торгівельної мережі й скаже:
«Добрий день! Я з компанії “Казкове диво”. Пропоную придбати нашу косметику за казково низькими цінами!»
— Мда… — підсумувала я й повернулася до чорта. — Іди собі назад у пекло. Пледа не віддам. Самій потрібен.
Знову глянувши в бік бійки, я трохи отетеріла. Джеймс стояв із цілком задоволеною міною, неподалік виднівся невеличкий будиночок із льоду, а поряд із ним щасливо підстрибував той самий єті, тримаючи в руках сніжку й облизував ніби морозиво.
Він стрибав, радів… А я здригнулася, бо побачила, як позаду Санти сніг почав з’їжджати вниз.
#2183 в Любовні романи
#478 в Короткий любовний роман
#153 в Різне
#126 в Гумор
Відредаговано: 05.01.2026