Глава 8

— Коли я була маленькою, то випала з вікна. Реанімація, співчутливі погляди медперсоналу, сльози батьків, невтішні прогнози, операції, довга реабілітація… потім знову операції  і знову реабілітація. Самостійно ходити я змогла лише у шістнадцять, а вперше побігла – у вісімнадцять. І знаєш… я все це пережила. Прожила. Навіть з психологом пропрацювала. Але висоти боюся й досі – до тремтіння в колінах.

На моєму обличчі сяяла усмішка. Не захисна, ні. Щира. Мені хотілося бодай уві сні порадіти тому, через що я пройшла. Показати самій собі: я впоралася. Я сильна. І тепер можу жити далі – спокійно.

— І скільки років минуло? — тихий голос змусив мене здригнутися, і щира усмішка миттю стала нервовою.

— Понад двадцять. — я кивнула й зітхнула. — То ми йдемо до того озера? Мені спекотно.

— Ідемо.

Чоловік узяв мене за руку і нас знову огорнув холод. Я встигла пошкодувати, що зняла куртку, але зраділа, що не залишила її на крижаному стільці. Бо викинуло нас не абиде, а… в горах.

— Можеш не вірити, Сніжинко, але це реальність. І, на превеликий жаль, мені потрібна твоя допомога.

Мої руки миттєво вчепилися в куртку Джеймса, бо так – я подивилася вниз. І землі не побачила. Її приховували хмари.

— Тільки не кричи. — додав він спокійно. — А то ще лавина зійде.

Він затис мені рота долонею й пронизливо подивився своїми карими очима – в яких я чомусь одразу потонула. А потім, усупереч власним словам, відпустив мене й залихвацько свиснув.

Я стислася, справді очікуючи лавини, та її не сталося. А в очі чоловіка цього разу я дивилася з обуренням.

— Ти ненормальний? — прошипіла я пошепки.

І завмерла, коли до нас… підкотилася справжнісінька піч. Ще й зі звуком, ніби машину розблокували.

— Залазь.

Мене без зайвих слів підхопили й підсадили на казковий транспорт.

— Куди їдемо? — запитав хлопець, що сидів на білій печі.

— Мамо… — нервово прошепотіла я, але Джеймс, уже всівшись поруч, виправив:

— На вершину.

— Без проблем. Пристебніться.

Ми не встигли нічого зробити, як нас обох за талію обвило одне на двох сяюче золоте ласо.

— Але ж ти… Ємеля… — розгублено звернулася я до хлопця. — Ледацюга і самодур…

Останнє вихопилося мимоволі й я поспішно прикрила рота долонею.

— Ну так. — легко погодився він. — Таксі – це для душі. А взагалі я такий ледачий, що навіть лаптів не взув, хоч он вони там лежать. Мені просто лінь вставати. — на протилежному боці печі й справді стояло взуття – ніби приклеєне.

Бо принаймні мене на цьому архітектурному транспорті підкидало й кидало з боку в бік. Якби не Глиба – я б злетіла вниз, і ніяке ласо не врятувало б. А лапті стояли собі спокійно, байдуже ігноруючи той факт, що мали б підскочити на попередньому заметі й остаточно звалитися на цьому вибої.

— А от це вже недобре… — пробурмотів хлопець і почухав потилицю. Ми з «Сантою», не змовляючись, подивилися вперед і в мене аж щелепа відвисла.