Глава 7

— Хіба що Озеро Пам’яті. — Баба-Яга виглядала задоволеною, тоді як Джеймс більше скидався на приголомшену каракатицю – так само шоковано втупився в казкову лиходійку.

— А це взагалі що за водойма така? — я непорозуміло схилила голову набік, бо з озер із подібною назвою могла хіба що згадати Світязь на своїй батьківщині.

— Озеро, наповнене спогадами. У ньому зібрані абсолютно всі спогади, що коли-небудь існували у розумних істот у найрізноманітніших вимірах. Воно бездонне й надзвичайно небезпечне, бо здатне затягнути у свої глибини навіть одним-єдиним спогадом. — цього разу відповів мені чоловік. Яга ж мовчала, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

— От там ви й зможете знайти втрачену пам’ять усіх років. Якщо не загинете. — весело махнула рукою стара й розвернулася в бік хати, що виднілася вдалині.

Зробила вона це так буденно, ніби говорила не про смерть, а про полив городу: справа клопітка й затратна, але куди дінешся, якщо хочеш урожай.

— Ну що, до Озера Пам’яті? Бо додому, як я розумію, мені зараз не потрапити. Цікаво, коли я так наклюкалася, що галюцинаціями пішли дитячі казки? — легко відштовхнувшись від Джеймса, я розстебнула куртку, зовсім не за тутешньою погодою. Температура тут була справді літня.

— Тебе не бентежить, що ти відчуваєш спеку? У твоєму, як вважаєш, сні? — замість відповіді на моє запитання чоловік підозріло глянув на мене.

— Ні. — знизала плечима. — Так само як тебе не бентежить, що Санта-Клаус – це дідусь із великим пузом, у червоному костюмі й з бородою.

— Але ж уві сні люди не можуть відчувати. — знову проігнорував мою колкість ця Глиба.

— А я не така, як усі. Я у снах і відчуваю, і сприймаю, і навіть іноді розмовляю. Знав би ти, скільки разів я прокидалася з болем після того, як насмерть падала в кошмарах.

— Боїшся висоти? — примружився «Санта».

— Терпіти не можу. — здригнулася, згадавши жахливі події минулого.