Глава 5

Страх буквально здув мене з насидженого місця. Чомусь – прямо в обійми Джеймса. І він не став мене відштовхувати, навпаки – приобійняв, ніби намагаючись прикрити. Та він не встиг.

Моєму погляду відкрилася стара з гачкуватим носом і пильним, пронизливим поглядом бабця. Вона дивилася прямо на мене – так, ніби я була її здобиччю. Сиве волосся злиплося й звисало неохайною купою, мов у дешевих жахастиках.

— Як поживаєте? — нервово ляпнула я й здригнулася від розпливчастої усмішки на обличчі баби. Від цього схожість із хорором лише посилилася.

— Мені подобається, коли мене питають, як я. — її погляд із шаленого й злобного раптом став мрійливим, і вона заправила пасмо за вухо, зовсім як юна дівчина.

— Це Баба-Яга. — сказав чоловік, що тримав мене в обіймах, а стара й бровою не повела.

— Баба-Яга? — здивувалася я й обернулася до «Санти». Він легко кивнув і вказав на жінку переді мною.

— Ну так. — проскрипіла у відповідь казкова лиходійка. — То чого, власне, прийшла?

На моєму обличчі здивування змінилося захватом.

— Ви справді Баба-Яга? Жах! Я про вас стільки чула! — я ледь не заплескала в долоні. Подумати тільки – мені наснився кумир дитинства. Найжахливіша жінка з казок. Та, що здатна відстояти свою думку й з’їсти тих, хто не до вподоби.

— Не вір чуткам. — махнула вона рукою, і на старому, зморшкуватому обличчі з’явився рум’янець. — Я ще гірша.

Від хижого блиску в її очах холодок пробіг спиною. Вольова чи ні, головне – щоб її волею не стала я. На пізню вечерю. Хоч у лісі й світило сонце, мене ж вирвали з вечора.

— Скажи їй, що з тобою Санта-Клаус. — прошепотів мені на вухо Джеймс, і я здригнулася.

— Сам скажи. — буркнула я й на всяк випадок ще щільніше притислася до його боку.

— Не можу. Вона мене не чує і не бачить. — майже прошипів він, і я закотила очі.

— Та як це – не бачить? Он ти стоїш. І вона дивиться прямо на тебе. — заперечила я й, перевівши погляд на казкову, чекала підтримки… але отримала лише уважний погляд, спрямований виключно на мене. — То ви й справді його не бачите?

— З ким ти? — поцікавилася вона.

— Із Санта-Клаусом. — знизала я плечима. Вимовляти це було до непристойності безглуздо, але, здається, вона й справді його не бачила.