Глава 3

Мене не просто закрутило – мене ніби розсипало на атоми й знову склало докупи. І так сотні разів поспіль за зовсім коротку мить. Перед очима рябіло, було холодно, і навіть коли нас кудись викинуло, я й далі тремтіла від пронизливого ознобу. А шлунок узагалі водив хороводи з нутрощами й намагався згорнутися тугим клубком десь під горлом.

— Я ж просив… — долинув невдоволений голос звідкись згори, на що я лише сперлася однією рукою на міцні чоловічі груди й:

— Буе-е-е…

Так, мене вивертало. Шлунок таки відправив усе, що я встигла з’їсти на банкеті, у довгу подорож.

Чоловік стоїчно терпів і навіть притримав моє волосся, але всім єством я відчувала – він незадоволений. Пф! Хай скаже спасибі, що весь потік «колишньої їжі» ллється не на нього, а повз. Та й узагалі, не я винна в тому, що нас закинуло в якийсь… ЛІС!

— Де ми? — ледь перевівши подих, я відхилилася від чоловіка й одразу захиталася. Гора м’язів, помітивши це, підтримала мене й важко зітхнула.

— Тільки давай без криків і істерик, добре? — його голос був утомлений, у невдоволеному тоні чітко чулося передчуття купи проблем.

— Якщо ти не помітив, я трохи не в стані. — єхидно відповіла, заправляючи пасмо свого світлого каре з чорними кінчиками за вухо. — То де ми? Те, що не в Нью-Йорку, я й так зрозуміла. Де саме і хто ти?

— Не в стані. — кивнув він, і з його пальців зірвався справжнісінький сніг!

Він закружляв поруч із нами й у якийсь момент пірнув мені за спину. Я обернулася й ахнула, побачивши крижаний стілець – зі спинкою та навіть підлокітниками.

— Знімай куртку й постели собі. Після перших переходів крізь блукаючий портал таке часто буває. Звикнеш.

Майнула думка, що звикати я не хочу. Та сказане дійшло до мене із запізненням, і коли я нарешті усвідомила почуте, розсміялася щосили.

— Портал. Хі-хі-хі. Перші переходи. Хі-хі-хі…

Я сміялася, аж поки сміх не перекосився гримасою, що віщувала сльози. Посерйознішавши, я таки запитала:

— Ти що, зовсім дурний?