Розділ 22. Повернення до рідного міста

Тимур

Всю ніч я крутився, не міг знайти спокою, бо в голові був — її поцілунок. Квіточка мала такі губи, яких не можна було забути. Я ніколи не думав, що в такий момент мене так «понесе», для мене завжди поцілунки були не більше ніж звичайна справа, яку можна було б роздавати направо і наліво. А ось цей — він був зовсім іншим. Ми не просто торкнулися губами один до одного — цей момент проник у душу, у серце, у саму сутність нашої близькості. У ньому було все: наша невисловлена ніжність, всі ті емоції, які роками накопичувались між нами. Це дивно, але водночас неймовірно радісно. Я ще зі школи мріяв про цей момент, і ось він настав. Але чого мені не вистачило — це продовження. Хотів її ще, хотів більше, хотів всю до божевілля.

А ці її слова, "знайти когось іншого", мене боляче зачепили. Вона серйозно вирішила, що так краще. Як на мене, це лише ускладнювало ситуацію. Я не бажав бути з іншою, і не волів, щоб вона була з кимось іншим. Я знав її більше, ніж вона могла собі уявити. Втім, Аліса навіть дещо розповіла мені. Як ви думаєте, що вона сказала? Що за ці кілька років у Христини не було стосунків з чоловіками, хоча раніше вони були, але відчувала вона себе в них некомфортно. Але все ж мені не давав спокою той тип, який був з нею в кафе. Хто він? Що їх пов'язувало? А якщо вона досі з ним спілкується? Ще тільки суперників мені не вистачало. Нічого, я до нього ще доберуся.

Але найцікавіше те, що спочатку я думав, ніби все буде просто. Що зможу звабити її, змусити закохатися. Але доля вирішила зіграти зі мною жорстокий жарт — бо попався саме я.

Тіна зачепила мене глибше, ніж я був готовий визнати. Її погляд, її характер, навіть та вперта неприязнь, з якою вона дивилася на мене спочатку — усе це зруйнувало мої колишні переконання. Вперше в житті я захотів не просто короткої інтрижки, не просто перемоги в грі, а чогось справжнього.

Так, звучить дивно. Ще кілька місяців тому я сам би посміявся з цього. Але зараз? Я хотів серйозних стосунків. Без брехні.

Проте якщо вона все ще хоче грати — добре. Я підіграю.

Я доведу їй, що не варто обманювати себе тоді, коли серце вже зробило вибір. Вона боялася визнати очевидне. Сказати вголос те, що її погляд вже давно кричав без слів.

І найголовніше — боялася того, що закохалася у свого шкільного кривдника.

Але це вже не гра. Це щось більше. І вона це знала так само, як і я.

***

Зранку я все ж вирішив не відкладати поїздку — Хмельницький чекав. Швидко зібрав рюкзак, кинув у нього кілька необхідних речей, подарунок і, наостанок, упаковку печива в дорогу. На вокзалі було людно, але я майже не звертав уваги на метушню. Лише перевірив квиток і зайняв своє місце у вагоні. Верхня полиця — завжди була моєю улюбленою. Там можна було відгородитися від світу, сховатися від випадкових попутників і просто дозволити собі розчинитися в ритмі руху потяга.

Щойно поїзд рушив, я вмостився зручніше, глибоко зітхнув і заплющив очі. Попереду був довгий шлях, і єдине, чого зараз хотілося, — це провалитися в сон, хоча б на кілька годин. Але як на зло сон не приходив. Думки про Квіточку не покидали моєї голови.

Поїздка здавалася нескінченною. Спочатку я просто лежав заклавши руку під голову, але зрештою зрозумів, що сон все-таки не приходить. Тож взяв телефон і вирішив подивитися фільм, який завантажив на телефон.

***

Коли поїзд повільно підкочувався до станції, я закинув на плече рюкзак і приготувався виходити. Як тільки ступив на перон, мене накрило спекотне повітря рідного міста. Сонце вже добряче припікало, десь у натовпі лунали розмови, дитячий сміх. Люди метушилися, тягли валізи, обіймали рідних, а я стояв один, вдихаючи запах міста.

— Ну що, Хмельницький, зустрічай свого жителя, — промовив я сам до себе, усміхаючись.

Я не був тут роками, але місто не стояло на місці: колись старенькі лавки біля вокзалу тепер замінили на нові. Оглянувся і попрямував до квартири бабусі, яка за двадцять хвилин від вокзалу. Йдучи я почав помічати, як місто змінилося, люди також. Але мої спогади залишалися такими ж, як і раніше, вловленими у кожному куточку цього місця. Проходячи далі по вулиці я зупинився на розі, колись там стояв маленький магазинчик, де я часто купував смачні цукерки. Тепер на його місці — стильний ресторан, з великими вікнами і сучасним дизайном.

Підходити до знайомих місць було цікаво, але водночас ностальгічно. Все, що було в минулому, здавалось далеким, наче не моїм. Адже за ці роки поки мене тут не було місто стало гарнішим, сучаснішим.

Вже біля під’їзду бабусі я оглянув все навколо, мало що змінилося. Все виглядало так само. Піднявшись на другий поверх, я дістав старий ключ, наївно сподіваючись, що він підійде. Але замок вже був змінений. Цікаво, хто це зробив? Можливо, матір, хоча продати цю квартиру вона не могла — за заповітом бабусі вона належала мені.

І раптом з сусідньої квартири вийшла Валентина Степанівна, я добре її пам’ятав, в дитинстві ця жінка часто пригощала мене пирогами всередині яких були цукерки «Чарівний острів», за ці роки вона достатньо постаріла. Побачивши мене, вона навіть окуляри свої протерла, немов намагаючись краще розгледіти.

— Молодий чоловіче, що ви тут стовбичите? В тій квартирі вже років вісім ніхто не живе, тільки донька інколи приходить, пилюку протерти та провітрити.

— Не впізнали мене, Валентино Степанівно? Це ж я, Тимур Весельський.