Пролог

Христина

Мені було чотирнадцять, і той день врізався в мою пам’ять, як рана, що досі не загоїться. Того дня я зрозуміла, що світ може бути жорстоким, а люди — безжальними.

Тимур був старший за мене на рік. Він був хлопцем із поганою репутацією, про якого в школі ходили легенди. Хтось боявся його, хтось заздрив. А я? Я просто хотіла, щоб він не помічав мене. Я була тихою дівчиною, «сірою мишкою», як казали. Завжди трималася в тіні, намагаючись не привертати до себе уваги. Але він все одно знаходив спосіб зробити мене своєю мішенню.

Того дня я поспішала до класу, тримаючи в руках декілька зошитів. Серце калатало сильніше, ніж зазвичай, коли я почула знайомий хрипкий голос:

— Христю, куди це ти так мчиш? — його слова пролилися на мене, як крижана вода. Я зупинилася. Мене скував страх.

Тимур підійшов ближче, його рука раптом опинилася на моїх зошитах. Від його нав’язливої присутності здавалося, що повітря стало важчим. Мені хотілося зробити крок назад, але ноги ніби приросли до підлоги.

— Та ви подивіться на неї! — глузливо вигукнув він, звертаючись до своїх друзів, які стояли поруч і чекали продовження «шоу».

Його голос лунав голосно. Я відчула, як декілька пар очей приклеїлися до мене. Щоки запалали, серце калатало так, що здавалося, його удари віддаються у вухах.

— І що ти тут стоїш, як статуя? Може, скажеш щось? — Він нахилився ближче, так близько, що я відчула запах його парфуму, змішаного з чимось їдким, схожим на цигарки.

Я мовчала, стискаючи зошити ще сильніше, ніби це було єдине, що тримало мене на плаву. Але він не зупинився. Взяв один і демонстративно почав гортати сторінки.

— А що це у тебе тут? Домашка?

Учні, які проходили повз, почали сповільнювати крок, а деякі взагалі зупинилися, утворюючи маленьке коло глядачів.

— О, яке старання! Може, ти вчителькою станеш, Христю? — Тимур засміявся, розриваючи сторінку навпіл, кидаючи шматки на підлогу.

Його сміх лунав у голові, як відлуння, залишаючи всередині порожнечу й гнів. Але я мовчала. Що я могла сказати, коли він вже вирішив, що має право принижувати мене перед усіма?

Я стояла, скута від болю й сорому. Відчуття приниження затопило мене з головою. Сльози підступили до очей, і я не змогла їх стримати.

— О, не плач! Ти ж не маленька, — знущався Тимур, його сміх був дзвінким і порожнім, як удар ножа в серце.

Я зробила крок, щоб відійти, але він підставив мені підніжку. Все сталося занадто швидко: я не втрималася на ногах і впала, розкидавши свої зошити по підлозі. Хтось тихо хихотів, хтось знітився і відвернувся, ніби боявся, що теж стане мішенню.

Лежачи на холодній підлозі, я відчувала себе нікчемною. Цей момент назавжди залишив у мені рубець, нагадуючи, що інколи люди можуть бути найгострішими шипами. Я зібрала свої зошити, що валялися навколо, підвелася й мовчки пішла до класу. Їхній сміх лунав за моєю спиною, але я ні разу не обернулася.

Наступна перерва принесла новий удар. Коли я вийшла з класу, щоб хоча б на хвилину перевести дух у туалеті, Тимур проник усередину й забрав мій рюкзак. Повернувшись, я побачила тільки порожнє місце біля парти. Серце впало у п’яти.

Я мовчки пересіла на останню парту до Віки, моєї однокласниці, яка ніколи не сміялася з мене, як інші. Всі в класі вважали її дивачкою, а мені вона здавалася хорошою. Віка нічого не запитувала. Просто поклала біля мене чистий зошит і ручку, даючи зрозуміти, що я можу не привертати увагу вчительки і писати разом з усіма. Її маленький жест підтримки був єдиною річчю, яка змусила мене не розплакатися.

Після уроків Тимур, як завжди, знайшов мене в коридорі. Він стояв, притулившись до стіни, тримаючи мій рюкзак у руках. Його самовпевнений вираз обличчя нагадував хижака, який впіймав здобич.

— Хочеш забрати свій рюкзак? — його усмішка була настільки огидною, що мене пересмикнуло. — Поцілуй мене.

Слова прозвучали так спокійно, наче це була звичайна пропозиція. Але для мене вони відгукнулися принизливою хвилею. Я відчула, як кров прилила до обличчя. Він знав, що загнав мене в кут, знав, що мені потрібні мої речі.

— Ну що, Христю? Не мовчи. Вирішуй.

Тимур дивився на мене зверху вниз, його погляд був таким самовпевненим, що всередині мене щось зламалося. Я більше не могла цього терпіти. Відчуття гніву й огиди захлиснуло мене, змушуючи діяти всупереч страху.

Я зробила крок уперед і підняла голову, дивлячись йому прямо в очі. Його зухвалий вираз на мить похитнувся. Я бачила, що він не чекав, що я наважуся. І в цей момент я зібрала всю свою злість і плюнула йому в обличчя.

Реакція Тимура була миттєвою: він відскочив, наче обпікся. Вираз шоку на його обличчі став для мене маленькою, але важливою перемогою. Не втрачаючи ні секунди, я вирвала з його рук рюкзак і побігла геть.

Серце стукало так голосно, що здавалося, його чують усі. Але я не зупинялася. Бігла, поки не опинилася біля шкільних воріт. Вперше за довгий час я відчула, як у мені пробуджувалася сила, якої раніше не було.

Це був той момент, коли я зрозуміла: я більше не дозволю Тимуру чи комусь іншому ламати мене.

Від автора: