Розділ 77

Скарлет

Я прокинулася вранці від тихого, розміреного дихання двох великих собак, які затишно вмостилися по обидва боки від мене. Айза, моя вірна доберманша, лежала, притиснувшись мордою до мого боку, а Лорд розвалився на підлозі, адже для такого великого пса навіть у нашому величезному ліжку було замало місця.

Еліаса поруч не було, що мене не надто розчарувало, бо останніми днями я була сама не своя. Могла годинами незадоволено бурчати на нього або плакати через якусь милу історію в інстаграмі.

Сівши на краєчок ліжка, я обережно потягнулася і провела долонею по ледь помітному животику, що вже трохи випинав під тонкою тканиною футболки, і усміхнулася сама собі. Через таке незаплановане диво мені навіть довелося тимчасово вийти зі списку чинних кілерів, але я була впевнена, що після пологів обов’язково повернуся до своєї улюбленої роботи.

На вулиці лив сильний дощ, і крізь панорамні вікна дверей я бачила, як задній двір, одягнений в осінні барви, похмурнів під чорними хмарами.

Я накинула легкий халат, після чого обидва собаки вмить підняли голови, а Айза з готовністю зіскочила на підлогу.

— Ну що, мої хороші, підемо шукати нашого похмурого кілера? — тихо промовила я, чухаючи Айзу за вухом, і попрямувала на кухню, позіхаючи на ходу.

Щойно я зайшла, Еліас одразу повернувся до мене. Він стояв біля стійки у чорній футболці та домашніх штанях, наливаючи у високу склянку свіжий сік. Його погляд миттєво потеплішав, коли він побачив мене і двох собак, які одразу почали бігати кухнею в пошуках якихось ласощів, що могли ненароком впасти зі столу на підлогу.

Я підійшла ближче, усміхаючись, і жартівливо примружилася.

— Приємно бачити, що ти приготував мені сік, — промуркотіла я, намагаючись, щоб голос звучав легко й грайливо.

— Хіба я міг забути про твій улюблений напій? — Еліас запитально підняв брову.

— Ну, не знаю. Раптом у тебе дівоча пам'ять... — Я повільно провела пальцем по стільниці, ніби перевіряючи, чи не осіла там пилюка за останні п’ять хвилин.

— Такі речі, як ранковий сік, не забуваються. Особливо після того, як ти оперіщила мене пістолетом по голові й прив’язала до стільця, — кілер вирішив віддатися ностальгії за нашим другим знайомством.

Я мимоволі усміхнулася. Досі це один із моїх найтепліших спогадів.

Еліас поставив склянку на стіл, ступив до мене і ніжно торкнувся губами скроні. Його ладоня лягла мені на талію, ледь відчутно погладжуючи те місце, де вже почав чітко окреслюватися округлий животик. Скоро я нагадуватиму кульку, а не граційну левицю.

— Як ти почуваєшся сьогодні? Нічого не турбує? — тихо запитав він, відсторонившись рівно настільки, щоб зазирнути мені в очі.

Я похитала головою і зробила ковток холодного соку.

— Почуваюся як той товстий кіт із мему про олів’є, — пробурчала я, комічно підібгавши губи. — Ще й погода сонна.

Я солодко позіхнула, потягнувшись усім тілом. Еліас усміхнувся, не прибираючи руки з моєї талії, і провів великим пальцем по тканині футболки — там, де ховався наш маленький «спільний проєкт».

— Ти знову ворчиш, — з усмішкою констатував він.

— У сенсі «знову»? — Я обурено звела брови й схрестила руки на грудях. — Ти хочеш сказати, що я поводжуся як бабця біля під’їзду?

— Не перекручуй, — його обличчя залишалося спокійним і лагідним, але мене вже несло за інерцією.

— Це я перекручую?! — Я з награним подивом озирнула порожню кухню. — Айзо, Лорде, ви чули, що верзе цей нахабний кілер? — Собаки, що сиділи біля мисок, синхронно повернули голови. — Він назвав мене бабусею!

Я звинувачувально ткнула пальцем у бік Еліаса. Голос зрадницьки здригнувся, а на очах раптово заблищали сльози — кляті гормони.

— Скарлет, ти все не так зрозуміла, — Еліас тут же змінив тон на примирливий. — Я не мав на увазі, що ворчати — це погано, я просто...

— От і йди ти... просто лісом! — кинула я наостанок. Схопивши сік, я гордо ретирувалася на другий поверх.

У спальні я з гуркотом зачинила двері, нервово скинула халат і застрибнула в ліжко, укрившись пухнастим пледом по самісінький ніс.

Як у нього взагалі язик повернувся? Бабуся! Ворчу! Можливо, я і справді поводжуся трохи дивно, але в цьому винні гормони, які тепер живуть власним життям. А в гормонах винен Еліас. Це ж він хотів дітей? Ось нехай тепер пожинає плоди своїх «ліжкових трудів» у вигляді мого нестерпного характеру.

Раптом гостро захотілося шоколаду. І щоб він прийшов перепрошувати. Але якщо не прийде — сидітиму тут до другого пришестя.

— Скарлет, — почулося біля дверей. Я мигцем поглянула на нього і тут же демонстративно відвернулася до стіни. — Ходімо снідати, я вже все накрив.

— Не піду, — відрізала я.

Еліас важко зітхнув, і мені вартувало неабияких зусиль не закотити очі. Він повільно підійшов до ліжка і присів поруч. Я всім виглядом показувала, що сік у склянці — мій єдиний найкращий друг, але коли перед самим моїм носом матеріалізувалася плитка шоколаду з цілим фундуком, моя рішучість дала тріщину.

— Це що, підкуп? — суворо запитала я, скоса позираючи на ласощі.

— Приємний бонус до капітуляції, — усміхнувся мій особистий убивця.

Боротися з бажанням було марно. Я акуратно забрала шоколад і нарешті усміхнулася йому у відповідь. Знає ж, гад, на які кнопки натискати.