Розділ 74

Скарлет

За крижаними нотками в голосі брата я роблю висновок, що зараз почнеться поєдинок двох хлопців, які застрягли в пубертатному періоді. Добре, що медсестра давно покинула палату, а то я б за неї переживала найбільше.

— Усю твою охорону підкупив і використав Фабіо. Саме через твою відсутність і невміння підбирати відданих людей Скарлет пережила замах і лежала в лікарні.

Кожне слово кілера просякнуте звинуваченням і злістю. Я не в усьому згодна з ним, адже, як з’ясовується, половину охорони Домініка — ту, яку не змогли підкупити — замкнули в коморі на старій фермі. Не знаю, чому їх не вбили, але схильна вважати, що в нападників просто не вистачило б часу сховати тіла.

— Не смій звинувачувати мене в тому, що я не міг контролювати! Хоч ти й допомагав Скарлет, це не дає тобі права кидатися звинуваченнями.

Терпець мого брата вже уривається: він ніколи не любив, коли його звинувачували, а надто — коли мені загрожувала небезпека, а він не міг нічого вдіяти.

— Досить! — різко кажу я, стаючи між ними. Фізично це виглядає досить кумедно: я стою посеред палати в одному кроці від ліжка, а двоє дорослих, небезпечних чоловіків продовжують свердлити один одного поглядами поверх моєї голови. — Ви обоє зараз поводитеся як двоє впертих цапів, які міряються, у кого роги довші.

Домінік відкриває було рот, щоб відповісти щось різке, але я піднімаю руку і дивлюся на нього так, як дивлюся тільки на нього — з втомленим, але щирим благанням.

— Домініку, будь-ласка… Він справді мене врятував. Якби не Еліас, я б зараз не стояла тут і не обіймала тебе. — Мій голос злегка дрижить на останніх словах, і брат одразу м’якшає. — А ти, — я різко повертаюся до Еліаса, — припини провокувати мого брата. Він щойно вийшов із коми, йому не можна хвилюватися. І так, він не ідеальний. Ніхто з нас не ідеальний. Але він зробив для мене все, що міг.

Еліас мовчить кілька секунд, так само схрестивши руки на грудях. Його щелепа напружена, погляд — холодний, але я вже достатньо добре його вивчила, щоб помітити, як у глибині цих блакитних очей щось здригається. Він не любить поступатися. Особливо коли йдеться про мою безпеку. Але, здається, він розуміє, що зараз не час для чоловічого протистояння.

— Гаразд, — нарешті цідить він крізь зуби, хоча з тону зрозуміло, що це «гаразд» дається йому важко. — Я не збираюся сваритися з твоїм братом. 

Домінік пирхає, але вже без колишньої агресії. Він дивиться на мене, потім знову на Еліаса і повільно киває, ніби визнаючи перемир’я.

— Значить, кілер, — вимовляє він уже спокійніше, хоча в голосі все ще чується настороженість. — І як довго ти збираєшся «захищати» мою сестру?

Еліас ледь піднімає кутик губ — це не усмішка, а радше натяк на неї.

— Стільки, скільки вона мені дозволить. А якщо чесно — то й після цього також.

Я закочую очі й стомлено проводжу долонею по обличчю.

— Господи, ви обоє нестерпні. Домініку, Еліас не переслідує мене. А ти, — я знову дивлюся на кілера, — припини поводитися так, ніби мій брат — твій особистий ворог.

Настає тиша. Важка, але вже не така вибухонебезпечна. Домінік першим порушує мовчання. Він відкидається на подушки і дивиться на Еліаса вже без ворожості, скоріше з оцінювальним інтересом.

— Якщо ти дійсно готовий убивати заради неї… тоді у нас є бодай одна спільна риса. — Він замовкає. — Але якщо ти хоч раз змусиш її плакати не від щастя — я особисто знайду тебе і відправлю годувати черв’яків.

Еліас киває, приймаючи умови.

— Справедливо.

Я переводжу погляд з одного на іншого і відчуваю, як усередині щось тепле й полегшене розливається по грудях. Вони все ще дивляться один на одного насторожено, як два вовки, які щойно вирішили не гризти глотки, але й спиною один до одного поки не повернуться.