Розділ 69

Скарлет

— Уся в матір, — вимовляє він тихо, але з презирством. — Летиція теж знала собі ціну, але була неприступною. А коли я дізнався, що вона шпигувала для дона Рікардо, я напоїв її та відвіз до себе на таємну квартиру, де… я чудово провів ніч.

Мої руки стискаються в кулаки, я відчуваю, як вони горять і просять, щоб я вдарила цього півня. У мене навіть сльози на очах навертаються, але я не даю їм упасти.

— Ти брешеш, — шиплю крізь зуби.

— Правду завжди важко визнати, проте це правда. — Його забавляє ця ситуація. Його забавляє, що я хочу його вбити. Його забавляє все. — Не дивно, що Рікардо поводився з тобою не найкращим чином. А вони ж були знайомі задовго до того, як ти народилася. — Його усмішка стає ширшою, та й Фабіо починає посміхатися — і все тому, що моїми щоками течуть сльози. — Рікардо пропонував їй позбутися тебе, але ця кобила вперлася і народила тебе.

— Припини, — здавлено шепочу я.

— Ой, а що, наша безрідна не хоче слухати правду? Неприємна вона тобі? — глумливо цікавиться мер.

— Закрий негайно своє хайло, поки я тобі всі зуби не вибив і не зробив інвалідом, — холодно каже Еліас, а я ховаюся за його спиною.

Краще б я нічого не знала. Краще б я не народжувалася на цей світ. Тоді б мама не померла через мене, і ніхто б не постраждав.

— О, герой-коханець став на захист слабкої дівчини? Іронічна ситуація, не знаходьш?

— Іронічною вона стане тоді, коли я тобі пику начищу. Як одному дону.

— Не цього разу, хлопче, не цього разу.

Мер піднімає долоню в повітря, і охорона націлює на нас зброю. Я вже готуюся до смерті, коли чую тупіт людей. Охорона Домініка повертається на шум, а Сальваторе та Еліас, не втрачаючи моменту, нападають на них. Я стою і дивлюся, як чоловіки професійно б’ються з охороною, і зиркаю назад.

Мер та його позашлюбний син починають тікати, щойно запахнуло смаженим. Я не можу дозволити їм утекти і, схопивши пістолет, що валяється на підлозі, біжу за ними. Поки біжу, перевіряю наявність патронів і радію, коли вони там опиняються.

Вибігши на задній двір, я зупиняюся посередині й озираюся. У цей момент на мене ззаду нападають і валять на траву. Я намагаюся скинути нападника, але вдається лише повернутися — я зустрічаюся поглядом із Фабіо.

— Нарешті я зможу помститися тобі за всі свої образи, — каже він тихо.

— Ти їх заслужив, — відповідаю з надмінністю.

Фабіо заносить руку вгору, і в його руці виблискує щось гостре. Чоловік спрямовує його мені в плече, але я встигаю відсунутися, тож він лише зачіпає м’яз. Я кричу від болю, що пронизує руку. Б’ю його по щелепі, але слабо, від чого він тільки дужче озвіріває.

Він знову заносить щось гостре і цього разу влучає в бік. З мене виривається стогін, а біль пробігає всім тілом. Сил більше немає, мої спроби відштовхнути його здаються смішними, але це все, на що я здатна.

У мене починає темніти в очах, коли він утретє заносить зброю і перед тим, як встромити її в мене, шипить:

— Я зроблю те, чого не зміг зробити мій батько.

Я заплющую очі й чекаю удару, але замість цього чую постріл, і важке тіло Фабіо падає на мене.

— Скарлет! — занепокоєний голос Еліаса чути звіддалік, але очей я не розплющую. Тільки відчуваю, як тіло Фабіо прибирають із мене, від чого стає легше дихати.

— Заводь машину, я її зараз принесу, — дає комусь вказівки мій коханий кілер, а я усміхаюся. — Скарлет, Скарлет, — кличе він мене, а я тільки мукаю, бо не хочу розплющувати очей.

Зараз мені так сильно хочеться спати, що немає сил боротися з цим спокусливим рішенням. Зате я чую тріск тканини, і сильні руки блукають моїм боком, намагаючись зупинити кров.

— Еліасе… — кличу його слабо.

— Так, пташко моя, — відповідає він, і голос чоловіка вперше тремтить.

— Передай братові, що я люблю його. Передай… — моє дихання збивається, адже з кожним словом дихати стає дедалі важче.

— Не смій помирати, — суворо каже кілер. — Тобі ще спадкоємців мені народжувати, так що про смерть подумаєш років у сімдесят, і то — якщо я дозволю.

Я сміюся, і до горла відразу підступає металевий присмак. Останнє, що я пам’ятаю — це як Еліас бере мене на руки і несе… Напевно, до машини.