Розділ 68

Скарлет 

Ми сидимо в машині, а за вікнами мигтять вулиці. Після розмови з Марко в душі залишився неприємний осад, а настрій — на нулі. Я не думала, що слова дона так сильно на мене вплинуть.

Відтоді як ми вийшли з будівлі, Еліас не каже ні слова. Сальваторе, напевно, теж відчуває гнітючу атмосферу і просто їде до вілли. У цей момент у мене дзвонить телефон; поглянувши на екран, я бачу, що це Фабіо.

— Міс Скарлет? — запитує помічник брата, коли я приймаю виклик.

— Припустимо.

Оскільки мій настрій зіпсований, я починаю йому зухвалити. Совість мене не мучить, адже теплих почуттів до нього я не плекаю.

— Я приїхав на віллу до вашого брата, але вас не виявилося на місці. Ви де?

— У Караганді, — «контролер» знайшовся. Краще б за собою та охороною брата так стежив. — Після замаху на мене ми винайняли іншу віллу, — пояснюю я, але роздратування нікуди не зникає. — Ви щось хотіли?

— Так, — каже він так, ніби зараз почервонів як рак і намагається говорити ввічливо. — Ви не могли б заїхати? Я приїхав віддати вам деякі папери на підпис і обговорити пару справ, які потрібно вирішити найближчим часом.

— Добре, ми зараз приїдемо, — і, не чекаючи відповіді, я перериваю дзвінок.

— Треба заїхати на віллу до брата. Фабіо забажалося передати мені якісь папери й поговорити про справи, — повертаюся до Еліаса. Чоловік схвально киває, хоча виглядає похмуро-задумливим.

Сальваторе не сперечається і перелаштовується в інший ряд, щоб їхати в потрібному напрямку. Він дістає з кишені телефон і набирає одного зі своїх помічників:

— Щойно ми приїдемо на віллу Домініка, пильнуйте нас в обидва ока. Якщо ми пробудемо там понад десять хвилин і я не зателефоную вам — висилайте озброєний автобус людей прямо туди.

Я дивлюся на Еліаса із запитанням в очах, і той спокійно киває, ніби каже: «Так і має бути». Поки ми їдемо, я вже прикидаю, яких рішень чекає від мене Фабіо.

Під’їхавши до вілли брата, я уважно оглядаю все навколо. Чоловіки наслідують мій приклад, і тільки коли ми втрьох киваємо один одному, виходимо з машини й ідемо до будинку.

У коридорі нас зустрічає помічник брата і, усміхнувшись мені своєю мерзенною посмішкою, веде до вітальні. Я заходжу останньою і, підвівши погляд, бачу, що на дивані сидить він.

Джеймс Сміт, або, як його називають прості люди — «великодушний» мер Монреаля, де від великодушності лише назва. Він так променисто нам усміхається, що атмосфера більше нагадує зустріч друзів, а не ворогів.

— Ви, — вимовляю я, ніби вказуючи пальцем.

— Я радий нарешті зустрітися зі своєю донькою, яка змогла перевершити батька в майстерності, — його добрий тон на мить вибиває мене з колії.

— Те, що мама завагітніла від тебе, ще не означає, що я твоя донька. Можливо, біологічно ти мені й батько, але за фактом... Ти чужа для мене людина, яка покинула нас! — моїй люті немає меж.

Особливо після того, як я усвідомлюю: Фабіо навмисно заманив нас сюди, і ніяких паперів чи важливих питань немає.

— Я мала рацію щодо тебе, — переводжу погляд на помічника брата, що стоїть біля підлокітника дивана. — Домінік довіряв тобі, і ось як ти йому віддячив.

— Закрий свого рота, шльондро. Ти завжди ставилася до мене зверхньо і дихала ненавистю.

— Як бачимо, не дарма, — шиплю я.

Фабіо хоче підійти до мене і навіть замахується рукою, але в цей момент Еліас заводить мене собі за спину, а Сальваторе стає позаду мене — спина до спини. Охорона будинку теж заходить до кімнати й оточує нас, наставляючи зброю. Ми в пастці, але розуміємо: головне — тягнути час, щоб люди Сальваторе встигли приїхати на допомогу.

— Ну, діти мої, не сваріться, ви ж усе-таки рідня.

— О, як цікаво! — вигукую я. — Окрім дружини та сина, у нашого мера є ще двоє неофіційних спадкоємців. Цікаво, ваш «пістолет» побував у печерах тільки наших матерів, чи були ще жертви? — не стримуюся від уїдливих припущень.

— Та як ти смієш! — вигукує Фабіо, але швидко вгамовує запал, коли Еліас кидає на нього суворий погляд.

— А ти мені подобаєшся, — усміхається мер і підводиться з дивана. — Знаєш, у свої двадцять вісім я був таким самим. Молода кров вирувала в жилах, і я справді залишив багато спадкоємців по всій Канаді й не тільки.

Мер усміхається так, ніби це досягнення заслуговує на похвалу, але я відчуваю до нього лише огиду.

— Намагаєшся так втішити свою кобелячу сутність? Погано стараєшся. Скільки б собака не гавкав, вовком він точно не стане.

Від моїх слів обличчя мера миттєво темніє. Брови сходяться на переніссі, а в очах з’являється звіряча жорстокість.