Розділ 59

Скарлет 

Після мого огляду медсестра каже, що я повністю здорова й мене можна виписувати. Дівчина також не забуває дати мені вказівки щодо порізу на руці.

Переодягаюся в одяг, який Еліас купив спеціально для мене (не могла ж я йти в лікарняному). Облягаючі джинси сидять на мені зручно, а футболка болотного кольору лише злегка прикриває мої сідниці. Але через це я не переймаюся — тільки думаю, чи ревнуватиме мене Еліас.

Виходжу з палати з сумкою в руці й оглядаюся. У кінці коридору стоять два високі хлопці в болотному одязі, і вони чомусь нагадують мені військових.

Біля палати на одному зі стільців сидить Еліас. Побачивши мене, він встає й підходить. Знімає з себе легку куртку, залишаючись у самій кофті, і накидає її мені на плечі.

— На вулиці прохолодно. Не хочу, щоб ти захворіла, — голос звучить строго, але в ньому я чую легку турботу.

Сумку чоловік одразу забирає в мене з рук — не хоче, щоб я носила важке. Хоч мені й порізали одну руку, Еліас усе одно не дозволяє мені навантажувати себе.

Можливо, лікар і медсестра сказали йому, що мені поки не можна сильно навантажуватися, бо через удар по голові й навантаження може розболітися голова. Медсестра навіть дала мені пачку таблеток — на випадок, якщо голова все ж заболить.

Виходимо на вулицю, і мене одразу зустрічає прохолодний осінній вітер. Вирішую не випендрюватися й застібую куртку. Еліас схвально киває й кладе свою долоню мені трохи вище попереку — і веде до парковки.

Поки ми йдемо, я помічаю, що ті хлопці з лікарні йдуть за нами. Звісно, вони могли просто йти до парковки, але в збіги я не вірю.

Одного я не розумію — чому Еліас іде собі спокійно й не помічає їх? Чи помітив, але не подав виду?

Ні. Якби Еліас був сам, він би так і зробив, але поруч зі мною йде я — логічно було б попередити мене чи дати якісь вказівки. Але нічого з цього Еліас не робить. Вирішую поки нічого не робити й просто спостерігати.

Можливо, у мене просто почалася параноя й я всюди бачу зрадників? Я чула, що після замаху на життя людина стає або дуже пильною, або страшним параноїком.

Коли ми підходимо до машини кілера, він люб’язно відчиняє мені двері, і я сідаю на переднє сидіння поруч із водієм. Тільки після цього він кладе сумку на заднє сидіння й сідає за кермо.

Увесь цей час я обережно спостерігаю за хлопцями й намагаюся передбачити їхні дії. Вони проходять повз нас, і мені здається, що вони якось переглянулися з Еліасом, але я не до кінця в цьому впевнена.

Скарлет, ти пережила всього один замах, а вже поводився як параноїк. Заспокойся!!! Дихай рівно. Еліас поруч із тобою, і якщо знадобиться — він допоможе.

Такі думки мене заспокоюють, і я видихаю, але… Не встигаємо ми й кілька метрів від’їхати від лікарні, як за нами чіпляється незнайома машина. Бити на сполох нерозумно, тож я вирішую просто спостерігати за нею.

Ми проїжджаємо близько п’яти поворотів — машина не відчіпляється. Випадковість? Зовсім ні. Хтось нас переслідує, і робить це не ховаючись і не приховуючи своїх намірів, і… О, великі кілери світу, я тільки зараз помічаю, що ми їдемо не до будинку брата. Це мене турбує ще більше, і я розумію — більше мовчати не можна.

— Ти помітив, що за нами їде машина? — питаю й дивлюся на кілера.

Той, як завжди, веде машину впевнено й так зосереджено, що я думаю — він керує підводним човном із ядерним арсеналом на борту.

— Звісно.

— Ти так спокійно про це говориш, — кажу з осудом.

Я дивуюся його спокою. Еліас що, на якихось чарівних таблетках сидить, що вивести його з себе можна вкрай рідко? Треба буде оглянути його речі й одяг. Впевнена, я знайду там дуже цікаві речі.

— Бо за нами їдуть люди мого друга, якого я попросив допомогти нам, поки ми не закінчимо справи тут.

Якщо під справами він має на увазі нашу місію знайти того, хто замахнувся на мого брата й викрав мене, то слово «справи» сюди не зовсім пасує. Зачекайте… ВІН УВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС ЗНАВ, ХТО ЗА НАМИ ЇДЕ, І НІЧОГО МЕНІ НЕ СКАЗАВ? От же гад.

Я, значить, хвилююся за нашу з ним безпеку (за свою, бо Еліас уже довів, що й без мене чудово справляється) — а він приховує від мене важливі факти й говорить про це так спокійно, ніби в цьому немає нічого такого.

— Ти не міг сказати про це раніше? — у моєму голосі вже прослизає злість.

— Кажу зараз. Ще питання будуть?

— Куди ми їдемо? — питаю рівно, але вже ображаюся на нього.

— У будинку твого брата нам не можна залишатися. Після того, що сталося, я… — кілер обриває себе на півслові, і моя злість змінюється на цікавість. — Поки ти відпочивала в лікарні, я подзвонив своєму другові, і вчора ввечері ми з ним поговорили. Я попросив знайти для нас віллу, і зараз ми їдемо туди.

Я в легкому шоці. Хто б міг подумати, що за день, проведений у лікарні, Еліас встиг подзвонити своєму другові й доручити йому зняти для нас віллу. Цікаво, що він ще встиг зробити, поки я відпочивала.

Я вже готова поставити Еліасові чергове питання, коли він сам починає все пояснювати.

— Мій друг — найманець, і віллу охоронятимуть його бійці.

Оце поворот! Хто б міг подумати, що в Еліаса є такі зв’язки.

— Усю безпеку він узяв на себе, і я йому довіряю. Він рятував мене не з однієї небезпечної ситуації, і я йому довіряю. На тій віллі ми будемо в повній безпеці, і ніхто не зможе знову організувати замах на тебе. А якщо й наважаться… — чоловік холодно ухмиляється, і в мене мороз іде по шкірі. — То вони дізнаються, що буває, коли чіпають МОЮ дівчину.

Чоловік замовкає, а я ковтаю.

Остання фраза звучить дуже холодно, але вона не викликає в мене роздратування, як на зібранні донів.

Якщо після замаху на моє життя Еліас підняв такі зв’язки й пішов на такі витрати, значить… Я справді потрібна йому, і в нього до мене є почуття.

Чи взаємні вони? Якщо чесно, я зовсім заплуталася. Його вчинки, його слова — усе показує, що я йому подобаюся, але я… Я просто боюся зізнатися йому, бо біль від минулих стосунків глибоко відкарбувався в мені.