Розділ 57

Еліас

Згадуючи все, що з нами сталося, я посміхаюся. Просто, так, як посміхаються ті, хто знайшов своє щастя, що дарує йому тепло. Правда, моє щастя ще й має характер, як у лев’ячиці, язичок, як у змії, і постійно намагається вдарити мене по найважливішому стратегічному місцю, але… усе це мене ніяк не відштовхує, а навпаки — притягує.

— Вони… завжди йшли… — видихає моя дівчинка.

— Вони просто не розуміли, наскільки ти ідеальна, — шепочу у відповідь, хоч і знаю, що вона мене не чує. Ну й нехай, я скажу й повторю ці слова хоч сотні разів. — Я завжди любив небезпеку й був екстремалом. Знаєш, ти ж підкорила мене своєю непокорою.

— Мені… важко довіряти… Знову… 

Її багато разів кидали. Її гострі репліки в наші милі моменти — це не лише флірт і її злість на реакцію тіла, це ще й захист. Вона просто боїться знову довіритися, і я її не засуджую.

У Скарлет було непросте дитинство. Її злість і гострота — це лише спосіб захисту, і попри всі труднощі вона виросла сильною жінкою, яку неможливо зламати.

— Але… я люб… тебе… — слова змішуються з бурмотінням, стають нерозбірливими, але я чую. Так, мені хочеться, щоб вона зізналася мені в коханні, коли не буде в царстві Морфея, але… це все одно виглядає так мило.

— Я теж тебе люблю, моя кішечко, — проводжу рукою по її потилиці й цілую в щоку.

— Нахаба… — бурчить вона досить виразно, а я тихо сміюся.

Тепер я зрозумів: уві сні Скарлет особливо мила, але не втрачає своєї гостроти. Навіть відчула мій поцілунок і одразу відреагувала.

— Головне, не забувай, що я твій нахаба, — шепочу їй прямо у вушко з доброю посмішкою на губах.

— Іди… туди…

Вона хоче ткнути пальцем у напрямку, куди мені йти, але не може підняти свою витончену руку.

— Куди туди? — питаю, хоч тепер радше тому, що не хочу закінчувати нашу розмову.

— В ліс…

Скарлет часто посилає мене саме туди. Зворушливо. Можливо, їй так сильно подобаються ліси, що вона посилає туди людей. Треба запам’ятати цю важливу річ, щоб на побачення відвезти її в якесь красиве місце.

— Можна лягти поруч? — питаю її, бо вперше розмовляю зі сплячою жінкою.

— Ні…

— Я тобі подобаюсь?

— Так…

— Навіщо ти розмовляла з Феліксом і провокувала мене? — Її щирість мене вражає, і я вирішую вивідати побільше її невинних таємниць, щоб потім мило над нею піджартувати.

— Ти… ревнував…

Так, я тоді ревнував її. І взагалі — весь її сміх, будь-які погляди, навіть багатозначні, мають належати тільки мені. Але мене не так розізлив її відповідь, як дала зрозуміти, що тоді вона гралася зі мною й перевіряла мою ревнощі. Звісно, моя Скарлет інакше не вміє.

— Ти хочеш від мене дітей? — Тиша.

Такий поворот змушує мене задуматися про багато. Виходить, я можу дізнатися тільки ті відповіді, ситуації яких ми вже пережили. Що ж, до цього питання ми ще повернемося, а зараз… мені пора спати.

Закриваю світлі штори в палаті, підходжу до тумбочки й починаю знімати верхній одяг. Сорочка летить на стілець — спати в ній незручно. Замість неї вдягаю свіжу футболку. Зі штанами та сама ситуація — переодягаюся в спортивні штани на зав’язках.

Цей одяг привіз мені Сальваторе, за що я йому дуже вдячний, хоч і не просив. Мабуть, він якось передбачив, що нам зі Скарлет доведеться кілька днів побути в лікарні.

Коли я лягаю в ліжко до Скарлет і обережно притискаю її до своїх грудей, вона повертається до мене. Наші обличчя спрямовані одне до одного. Я дивлюся на її миле личко, а вона притискається лобом до моїх грудей і безтурботно спить. Ще й владно закидає свою ногу мені на стегно.

— Тепленький… — видихає вона мені в футболку.

— А ти хитренька, — озвучую, поки перевертаюся на спину, щоб Скарлет могла влаштувати голову мені на плечі. Мені здається, що це правильна поза. Дівчина, звісно ж, лягає саме так, як я й передбачав. Тільки руку кладе мені на всю груди — вже не так обережно, як пару годин тому, — а її нога опиняється на найправильнішому місці в цьому світі. На моїх ногах.

— Спи спокійно, моя маленька дівчинко, я поруч, — кажу перед тим, як заплющити очі, і цілую її в скроню. Дівчина задоволено видихає й сильніше притискається до мене.

— Миленький…

Дожилися. Дівчина з паршивим характером вважає владного кілера миленьким. Оце так іронія долі.

— Подивимося, що ти скажеш завтра, коли прокинешся в моїх обіймах, — кажу з посмішкою.

Дівчина нічого не відповідає, і незабаром я починаю засинати. Завтрашній день принесе багато нових подій і сюрпризів, але заради Скарлет я готовий боротися з ними й допомагати їй розгадувати всі загадки, пов’язані з її життям. Скоро кожен дізнається, що Скарлет під захистом Морфея, а Морфей тане від своєї пташечки й готовий заради неї на все.