Розділ 56

Еліас

Через деякий час Скарлет засинає в моїх обіймах. Я міг би лежати так цілу ніч, поки моя Колібрі знову не прокинеться, але… на телефон приходить смс, що Сальваторе під’їхав до лікарні й чекає внизу.

З сумом я встаю з ліжка й починаю взувати туфлі. Перед тим як піти, поправляю ковдру, якою вкрита Скарлет, щоб не залишилося жодної щілини.

Я вирішую зняти нам зі Скарлет віллу в безпечному районі. Поки ми розбиратимемося зі справами, житимемо там, а армія друга стане надійним захистом. Одна спроба вбити мою дівчинку вже сталася, і далі піддавати її життя небезпеці я не маю права.

Спустившись із третього поверху на перший, я одразу починаю шукати Сальваторе очима.

Виявляється, він стоїть біля ресепшена й мило бесідує з молодою дівчиною. По її обличчю видно, що вона в захваті від мого друга. Цікаво, він уже запросив її в кафе?

Коли я підходжу ближче, дівчина замовкає, а чоловік повертається до мене обличчям і випрямляється.

— Думав, ти затримаєшся до завтра, — кажу йому.

— Коли мій друг і його дівчина в біді, хіба можу я гаяти час?

Ми обіймаємося. Перед тим як вийти на вулицю, мій друг дає дівчині свій номер телефону й обіцяє, що обов’язково їй подзвонить. Мені лише цікаво — як швидко?

Вийшовши на вулицю, я за звичкою вдихаю повітря. Ми вирішуємо піти до його машини, щоб поговорити біля неї й у присутності охорони.

Коли підходимо до чорного масивного джипа, Сальваторе дає команду двом хлопцям, щоб вони пішли до палати Скарлет, стерегли вхід і дивилися в обидва боки. З позашляховика виходять ще четверо, вони стають навколо машини, а ми сідаємо на задні сидіння.

— Розповідай, що робитимемо, — каже мій друг і рукою тягнеться до дверної ручки, щоб узяти звідти пляшку води.

— Знайди невелику віллу тут. Я покладаюся на твій досвід і хочу, щоб вілла стала для нас фортецею, — починаю пояснювати.

— З цим я впораюся за пару годин. Що далі?

— Якщо знадобиться, встанови по всьому будинку камери й сигналізацію. Знаю, у дорогих будинках така техніка вже є, але зазвичай до неї мають доступ сторонні, а я не хочу, щоб щось витікало за межі вілли.

— Еліасе, я розумію, що ти боїшся за свою дівчину, але не забувай: я пережив у своєму житті стільки місій, що й не порахувати. Я точно не забуду про таку річ, як камери.

— Я… просто хвилююся за неї, — кажу й тільки зараз піднімаю очі на друга, бо досі дивився в підлогу /джипа. — Я не хочу її втратити. Знаєш…

Я замовкаю, бо хоч і говорю спокійно, але в голові думки ламаються. Якби я трохи пізніше відповів на дзвінок… Якби не пішов, а залишився поруч… Якби…

— Ти хвилюєшся за неї, — киваю. — Ніколи не міг уявити, як виглядатиме Еліас, який закохався, — друг мовчить, і тільки через п’ять хвилин роздумів каже: — Не картай себе за те, що сталося. Так, ти мало не втратив свою дівчину, але ти встиг, зорієнтувався, і зараз вона лежить у палаті й спить.

— Я мав передбачити такий поворот, — кажу йому й відвертаюся до тонованих вікон.

— Ти знав би про таку можливість, якби помітив щось, що вказувало б на це.

Сальваторе має рацію, але я все ще не можу змиритися з тим, що сталося зі Скарлет. Перед очима досі миготить картина, коли моя дівчина плакала в мене на колінах. Як вона казала, що охорона мала стежити за територією, але їм було начхати на неї.

— Еліасе, якщо ти не хочеш, щоб Скарлет більше не зазнавала таких небезпек, ти мусиш перестати себе звинувачувати.

— Ти правий, — погоджуюся й, знову повернувши собі діловий вигляд, продовжую: — У місті є один дон на ім’я Марко. На зібранні він поводився агресивно, а пізніше я дізнався, що перед своєю смертю вітчим Скарлет заїжджав до нього, і вони довго говорили. Постав на нього стеження. Мені цікаво дізнатися, чим він живе.

Обговоривши деякі нюанси, ми прощаємося, і я повертаюся до лікарні. Хоч Сальваторе й поставив біля палати моєї дівчини пару найманців, я все одно не можу її залишити. Хоча б тому, що довіряє вона тільки мені, і перебуваючи поруч із моєю кішечкою — я почуваюся спокійніше.

Біля дверей, що ведуть у палату Скарлет, я зупиняюся й розмовляю з хлопцями. Ми добре поговорили, і я переконуюся, що хлопці надійні й я можу не хвилюватися за свою дівчину. Хоча, коли я не буду поруч із нею, то завжди хвилюватимуся.

У палаті чути лише звуки апарату, що стоїть біля ліжка. Повільно підходячи до ліжка, я схиляюся над Скарлет. Риси її обличчя розслаблені й заворожують своєю красою. Лев’яча зовнішність — саме так я можу її описати.

Кінчиками пальців я прибираю пасмо її волосся, що встигло сповзти, поки мене не було поруч. Дівчина вже перевернулася на лівий бік, обличчям до вікна. Одна рука ховається під подушкою, а друга стискає край ковдри й притискає його до своїх грудей.

Скарлет виглядає так мило, що людина, яка її не знає, могла б подумати, ніби вона мила дівчина без характеру й уміє підкорятися. І тільки я знаю, яка вона насправді.

Я проводжу кісточками пальців від її лоба до вилиці, і в цей момент вона бурмоче:

— Не чіпай… — слова виходять майже нечутно й нерозбірливо, але я її розумію.

Навіть уві сні вона показує свій характер і робить із себе недоторку. От тільки я не забуду, як вона тремтіла піді мною тієї ночі, що ми провели в будинку її тітки. Я не забуду той момент, коли відвернувся, а вона вдарила мене пістолетом по скроні, і я прокинувся прив’язаним до стільця.