Розділ 55

Еліас

— Поспати з тобою? — уточнюю, адже її прохання звучить нетипово.

— Так... — у голосі Скарлет я чую сумнів, вона сідає в ліжку. — Ти міг би лягти поруч, — плескає по правому від себе краю і трохи зсувається вліво. — Мені... мені просто захотілося, але якщо ти не хочеш, то я не ображуся. Я ж розумію, що у тебе можуть бути справи, і ти не зобов'язаний...

Скарлет говорить швидко, а очима дивиться на зчеплені на колінах руки. Я підходжу до неї і, беручи за підборіддя, змушую подивитися на себе, перериваючи її торохтіння.

— Не зобов'язаний постійно бути поруч? — запитую суворо і по очах бачу: саме це вона і хотіла сказати. — Скарлет, ти давно вже мала зрозуміти: якщо ти мене про щось просиш, я завжди це виконую. І якщо ти хочеш, щоб я ліг поруч із тобою, я ляжу. І не просто ляжу, а пригорну тебе до себе, щоб ти почувалася в безпеці.

Мій суворий тон нітрохи не лякає мою пташку. Скарлет знову плескає по правому боку лікарняного ліжка. Я обходжу його, знімаю піджак, туфлі й тільки після цього лягаю поруч із нею.

Дівчина одразу підкладає мені під голову свою подушку, а сама кладе голову мені на плече. Закинувши одну ногу на мої дві, вона ще ближче притискається до мого боку і тільки тоді вкриває нас ковдрою (я допомагаю їй із цим).

— А ти непогано влаштувалася, — жартую і тільки зараз усвідомлюю, як довго чекав на цей момент.

Чекав, поки вона сама захоче притулитися до мене, а не я силоміць притискатиму її до себе.

— Ти сам дозволив, тож терпи, — бурмоче моя кішечка.

— Я не думав, що ти діятимеш так рішуче й владно, — зауважую, адже не очікував, що вона наважиться закинути свою ногу на мої, та ще й легко впиратися коліном у моє єство.

— У мене був хороший учитель, — каже вона, позіхаючи.

— Дуже хороший.

— Не перехвалюй себе, — робить зауваження трохи суворим голосом.

На якийсь час ми замовкаємо. Скарлет лежить, і я відчуваю її тепле дихання на своєму плечі. Одну руку закидаю собі за голову, а іншою гладжу білосніжне волосся своєї кілерки.

— З ким ти розмовляв у саду перед тим, як на мене напали? — запитує вона згодом.

Як би мені не хотілося відкласти цю розмову, я розумію, що маю бути з нею чесним і обговорити все зараз, щоб потім не було непорозумінь. Довіра моєї кішечки коштує надто дорого, щоб я міг дозволити собі її втратити. Збираючись із думками, я випадково дивлюся на праву руку, де замість рани тепер білий бинт.

— Твоя мама ніколи не казала тобі, хто твій батько? — запитую її.

— Ні, — каже без смутку чи радості, ніби розмова про батька не викликає жодних почуттів. — Один раз я запитала у неї, мені тоді було п'ять років, але вона сказала, що мій батько надто зайнята і жорстка людина, щоб варто було про нього згадувати. Я досі пам'ятаю її погляд у ті хвилини. У ньому не було образи чи жаги помсти, мама відчувала тільки біль і жаль. Після того я вже ніколи про нього не питала, бо не хотіла бачити цей погляд.

Скарлет замовкає, а я замислююся. Невже вона шкодувала, що не позбулася Скарлет, коли тільки дізналася про вагітність? Чи шкодувала вона про свій вибір, чи про життя? Можливо, вона могла шкодувати про їхній миттєвий роман, що тривав три роки.

— Знаєш, я іноді думала про це, — продовжує дівчина і починає гратися з моїм верхнім ґудзиком. — Мені здається, доля не хотіла, щоб моя мама дала мені життя. Мій біологічний батько відмовився від мене і, напевно, від мами, а дон... — Скарлет замовкає, і останнє слово вимовляє з легким тремтінням. — Не зміг прийняти мене.

Її слова та інтонація змушують моє серце болісно стиснутися. Коли я уявляю, як вітчим Скарлет поводиться з нею — у мені закипає лють. Хочеться бездумно вбивати всіх, хто завдавав моїй дівчині болю за всі ті роки, що вона прожила без мене.

Я тягнуся до її скроні й цілую, затримуючи губи довше, ніж планував. Дівчина важко видихає, але не від напруги, а від тепла, що розливається її тілом від моїх пестощів.

— Якби доля не хотіла, щоб ти з'явилася на світ, вона б не послала тобі мене того вечора, — кажу, вкладаючись на місце. — Або ж ви з нею граєте в ігри на виживання.

За такі слова мені одразу прилітає відповідь. Скарлет несильно б'є мене кулаком у груди, а я сміюся. Неголосно, але тепло, і, глянувши на свою кішечку, помічаю на її губах усмішку.

— Ти зовсім не вмієш втішати дівчат, — бурчить Скарлет.

— Умію, але методи у мене особливі, — поправляю її зауваження на мою адресу.

— Ага, і всі зводяться до ліжка.

— Але визнай: після моїх втішань ти вже не згадувала про ту ніч із болем.

— Ти мені її до скону згадуватимеш? — у голосі суворість, яка дуже личить моїй дівчині.

— Можливо, — не втрачаю нагоди її подражнити.

— Тоді, можливо, ти підеш під три чорти? — мило цікавиться вона.

— Знаєш, мені тут більше подобається, — відповідаю серйозно, і лікарняна палата сповнюється нашим сміхом.