Розділ 54

Скарлет

— Вибач за… сорочку… — кажу тихо й відсторонююся від його плеча.

Коли я побачила Еліаса й згадала, що зі мною сталося, — я вперше по-справжньому злякалася. Я думала, що в будинку брата буду хоч у якійсь безпеці, але всі надії полетіли в смітник, коли прийшов убивця.

Його обличчя я не бачила, а від думки, що якби Еліас не прийшов вчасно, я б померла… Від усвідомлення таких страшних речей я знову почала тремтіти, а рукавом своєї лікарняної сорочки витерла мокрий ніс.

— Не смій вибачатися за такі дрібниці, — теплі пальці чоловіка ніжно беруть мене за підборіддя й змушують подивитися на нього. — Сорочка — ніщо порівняно з твоїми сльозами. Навіть якби ти плакала на мій найдорожчий костюм, я швидше пригорнув би тебе до себе, ніж розізлився б через мокрий одяг.

Мені раптом стає так весело, що я ледь посміхаюся, і ніби за інерцією його губи теж вигинаються в легкій усмішці. Холодні очі набувають теплих ноток, а великий палець лягає мені на щоку й стирає останню сльозинку.

І тільки зараз я усвідомлюю, що сиджу в нього на руках, як маленька дитина, яку мама вирішила втішити. До своєї смерті мама часто саджала мене на коліна й вислуховувала всі мої проблеми й переживання. Раніше я б відчула дику тугу й біль, а зараз… на душі стає тепло, і навіть злізати не хочеться. Хоча, мабуть, треба.

Я намагаюся стати ногами на підлогу, але Еліас навіть не дає мені повернутися. Натомість знову бере мене за підборіддя й повертає до себе.

— Мої коліна сильно впираються тобі в попу?

— Що? — не розумію питання.

— Тоді чому ти хочеш злізти з них.

Аааа… Ось про що він. Я опускаю погляд і починаю розглядати свої руки. Сил на колючки зараз немає, навіть сарказм сховався кудись глибоко.

— Тобі, мабуть, важко мене тримати, — тихо бурчу, бо говорити про таке вголос здається дурним.

Чоловіки, яких я зустрічала, завжди казали, що я надто важка й доросла, щоб тримати мене на руках. А саме тактильності мені завжди найбільше хотілося саме тоді, коли було погано чи накривав смуток.

— Можна посперечатися, що такі дурні думки тобі втовкмачили твої попередні кавалери, — каже кілер серйозно.

І як він може бути настільки проникливим? Я що, схожа на відкриту книгу з величезним шрифтом, який навіть сліпий побачить?

— Хто тобі сказав? — піднімаю на нього погляд і зустрічаюся з теплими очима кольору морської хвилі.

— За час нашого знайомства я встиг зрозуміти, що ти дуже розумна дівчина, — мокре пасмо волосся він заправляє мені за вухо. — Ти дуже вродлива дівчина й знаєш собі ціну, але коли доходить до стосунків, ти починаєш вигадувати дурниці, які ніяк не вписуються в твій образ. Уважний чоловік завжди зрозуміє, що фрази на кшталт «я важка» каже не його дівчина. Вона просто повторює образливі слова своїх колишніх, яким було начхати на почуття дівчини — їм треба було вдовольнити лише свої потреби.

Я слухаю його так уважно, як змія слухає людину, що грає на флейті.

— Ти читаєш мене, як відкриту книгу, — бурчу, опускаючи погляд на підлогу палати.

— Я просто вмію слухати, думати й спостерігати, — шепоче мені на вушко, а теплий подих розноситься по всьому тілу й зігріває мене. — Усі люди — як відкриті книги. Одні читаються легко, як сучасні романи. Другі тільки виглядають привабливо, а всередині — історія, яку хочеться закрити й більше ніколи не відкривати. Деякі книги не приваблюють естетикою, але в них яскраві назви й історії. А є головоломки, які виглядають красиво й здається, що ти прочитаєш їх за пару годин, але вникаючи в сюжет, розумієш, що може піти все життя, щоб зрозуміти й розгадати її.

— А ще ти скромний, — піддражнюю його й сама тихо сміюся.

— Як і моя маленька колібрі, — парирує він, і ось ми вже сміємося разом.

З його колін я так і не злізаю, бо не хочу покидати теплі обійми й ніжні дотики. Якби він посадив мене на коліна в будь-якій іншій ситуації, я б протестувала й намагалася вирватися, але зараз… Зараз нічого подібного мені не хочеться. Я навіть виявляю сміливість і починаю гратися з ґудзиком на його сорочці.

Це заспокоює мене настільки, що через пів години я починаю позіхати, а очі самі собою заплющуються, хоча я відчайдушно борюся з цим нав’язливим бажанням.

— І як довго ти ще опиратимешся Морфею? — тихо питає Еліас, а я повільно піднімаю на нього погляд. З його вуст це звучить іронічно.

— Що? — кажу ледь чутно.

— Якщо думаєш, що я не помітив, як ти клюєш носиком, то помиляєшся, — вказівним пальцем Еліас проводить від лоба між бровами й зупиняється на кінчику мого носа.

— Я не сплю, — намагаюся говорити твердо.

— Але хочеш? — мило посміхається чоловік.

— Ні, — і для переконливості заперечно хитаю головою.

— Тебе хіба не вчили, що брехати погано? — питає з пильною цікавістю.

— Вчили, — утвердно киваю. — Але я надто вперта, щоб визнати правду, — блаженно посміхаюся, а очі вже напівзаплющені.

Еліас сміється. Зараз він виглядає таким добрим і милим, що мені хочеться потертися щокою об його плече й міцно обійняти. Але втома бере своє, і я можу лише дивитися на нього.

— Моїй кішечці пора баю-баюшки, — голос звучить м’яко, і я відчуваю себе маленькою дівчинкою, яку мама вкладає спати.

Еліас тримає мене на руках навіть тоді, коли встає: одна рука під колінами, друга трохи нижче лопаток. Я знаю, що він не дасть мені впасти, але все одно обвиваю його шию руками.

Коли Еліас укладає мене в ліжко, я лягаю до нього обличчям на лівий бік. Чоловік турботливо накриває мене легкою ковдрою, і я трохи підтискаю під себе коліна. Ніби я дитина, він цілує мене в скроню й прибирає волосся з лоба.

— Спи, моя маленька колібрі, — шепоче біля самого вушка.

Коли він випрямляється й розвертається, я трохи піднімаюся й хапаю його за руку. Чоловік одразу повертається до мене й запитально дивиться.

— Ти… — я відпускаю його руку, а очі впираю в покривало. — Не міг би… — злегка прикушую нижню губу, бо просити про таке мені здається неправильним. — Поспати зі мною?