Розділ 53

Еліас

Кидаю останній погляд на Скарлет і виходжу з палати. У коридорі нікого немає, якщо не рахувати кількох медсестер. Підходжу до вікон, звідки видно задній двір лікарні, де гуляють пацієнти. Набираю номер, прикладаю телефон до вуха й чекаю. Гудки йдуть повільно, протяжно, і кожна хвилина для мене тягнеться вічність.

— Еліас? — у голосі мого друга легке здивування.

— Радий, що впізнав, — кажу з легкою радістю.

— У тебе проблеми?

— Можна й так сказати.

— Справа пішла не за планом і тепер тебе треба забрати? Чи допомогти зникнути з радарів спецслужб? — друг завжди був проникливим, але цього разу не вгадав.

— Усе йде за планом, але обставини склалися так, що мені потрібна допомога.

— Яка? Прислати винищувач? Армію швидкого реагування? Назви, на кого навести ракету, і я розправлюся з усіма твоїми ворогами, — від його пропозицій я сміюся.

Сальваторе — найманець. Один із найкращих у своїй справі. За п’ять років кар’єри він зібрав армію таких самих, як він. Мій друг користується попитом у мафіозі, коли ті не можуть розібратися зі своїми ворогами самі.

Окрім багаторічної дружби, нас пов’язують ще й спільні погляди на життя. Сальваторе ніколи не брав участі в справах, де треба було викрадати жінку чи дитину. Ми вважаємо: якщо чоловік не зміг досягти своєї мети в битві з чоловіком і вирішив натиснути на нього через дружину, сестру чи дитину — такий чоловік слабкий. Сильна й упевнена у своїй перемозі людина ніколи не ховатиметься за жінками й дітьми.

— Мені потрібен ти і твоя армія, — тон стає серйознішим, коли згадую, як Скарлет мало не загинула в тій ванні.

Мені байдуже, що той, хто пробрався в будинок, міг бути професіоналом — це малоймовірно. Охорона навмисне не вела спостереження, і навіть дурень зрозуміє: охорона Домініка не жалує його зведену сестру.

— Чекай мене до вечора, а всі деталі обговоримо на місці, — я киваю, ніби мій друг стоїть переді мною, прощаємося й відключаємося.

На вулиці піднімається легкий вітерець: листя, що лишилося на деревах, починає гойдатися, а слабкі листочки відриваються й падають на землю. Мене відволікає крик жінки. Мені знадобилася хвилина, щоб зрозуміти — це кричить Скарлет.

Я одразу кидаюся до палати, де лежить моя дівчина. Двері трохи прочинені, і коли я їх відчиняю, бачу картину, від якої на секунду завмирає серце й перехоплює подих.

Скарлет стоїть на підвіконні, а пластикове вікно розчинене навстіж. Якщо моя кішечка зробить один хибний крок — полетить із п’ятого поверху на асфальт. Перед нею стоїть медсестра й спокійним голосом намагається заспокоїти:

— Я не завдам вам шкоди, — каже дівчина в білому халаті, намагаючись триматися спокійно. — Злізьте, будь ласка, і ляжте назад.

— Де я перебуваю?! — голосно говорить Скарлет. — Поки ви мені не скажеш, я не злізу звідси, а якщо підійдеш ближче — стрибну.

— Ви в лікарні. Прошу вас, злізьте. Ви надто слабкі й можете впасти.

— Я тобі не вірю! 

— А мені повіриш? — питаю я, заходячи в палату.

Медсестра дивиться на мене, а я даю їй знак долонею, щоб залишила нас і я зміг заспокоїти свою дівчину. Вона одразу розуміє натяк, кидає останній погляд на Скарлет і виходить.

— Що я тут роблю? Чому ми не вдома? Куди ти мене привіз? — засипає питаннями, але не поспішає спускатися. Зате я повільно підходжу до неї.

— Ти не пам’ятаєш, що з тобою сталося? — питаю, і дівчина замислюється.

Її очі дивляться в підлогу, брови злегка хмуряться, утворюючи між ними маленькі складочки. Скарлет виглядає так мило, коли хмуриться, а лікарняний одяг анітрохи її не псує.

— Я хотіла зняти напругу й пішла в душ, — піднімає погляд на мене. — Мене хотіли задушити, — стверджує, в очах спалахує осяяння, а разом із ним дівчина похитується.

Хапаю її за руку й тягну до себе. Якби я не стояв настільки близько, вона могла б випасти з вікна. Дівчина падає мені в обійми, і я притискаю її до грудей. Руки Скарлет обвивають мою шию, а голова лягає туди, де б’ється серце, яке належить їй.

Несу її до ліжка, і саджу Скарлет на м’який матрац. Потім закриваю про чинене вікно і чую тихі схлипи. Повертаюся до дівчини і схиляюсь до неї, щоб подивитися на її обличчя. Я бачу, як по її ніжних щічках із нефритових очей течуть маленькі мокрі доріжки.

— Кішечко моя, ти плачеш? — питаю досить ідіотське питання, але я ніколи не думав, що побачу сльози своєї дівчини так скоро. І дня не минуло, а моя Скарлет знову плаче.

— Я… я не почула, як він… увійшов-в-в, — протягнувши слова, ховає від мене своє личко. — Якби не ти… Якби не… Я б… помер… — слова даються їй важко, і це нормально.

Дівчина пережила стрес, і хоч я був упевнений, що на Скарлет уже замахувалися, але… Знати про можливу загрозу й застати її повністю неготовою — це зовсім різні речі.

Сідаю поруч із нею на ліжко й, не питаючи дозволу, саджу Скарлет собі на коліна, як дитину. Знаю, моя дівчинка давно виросла з такого віку, але знаючи про її дитинство, я інтуїтивно розумію, що саме це їй зараз потрібно.

Опинувшись у мене на колінах, дівчина обвиває мою шию своїми тремтячими від сліз руками й лобом утискається мені в груди. Плечі Скарлет здригаються при кожному схлипі, і я кладу на них свої сильні руки й без слів починаю гладити.

Цілую її в скроню, гладжу між лопаток уздовж хребта аж до попереку й у такому ж неквапливому темпі повертаю руку назад до лопаток. Моя сорочка мокра й прилипає до грудей там, де течуть сльози моєї кішечки, але це дрібниці.

Я можу купити собі нову сорочку, можу піти й переодягнутися, можу віддати її в прання — і вранці вона вже буде як нова. Але я не можу так просто прибрати біль своєї дівчини й стерти всі страшні спогади з її життя.

Зараз найкраще, що я можу зробити, — бути поруч із нею. Слухати її схлипи й намагатися заспокоїти. Гладити там, де вона найбільше вимагає і просто бути поряд. Я навіть починаю ледь помітно гойдатися з боку в бік, щоб спробувати заколисати її.