Розділ 50

Скарлет 

Еліас несе мене до спальні, і весь шлях — від коридору до гостьової кімнати — ми не припиняємо цілуватися. Темп наших поцілунків із запального переходить у м’який і чуттєвий.

Руки кілера без упину погладують мої ягідки, а я у відповідь пестю його потилицю й роблю легкий масаж голови.

Коли моя спина торкається прохолодних простирадл, я ніби прокидаюся. Обличчя Еліаса нависає над моїм, а в його чорних від збудження очах спалахують вогники, яких я не можу розгадати.

Після тієї ночі я вже не знаю, на що здатен Еліас. Думка, що тоді я була для нього солодкою цукеркою на паличці, розпалює внизу живота приємне тепло. Згадуючи всі ті емоції, які я пережила, мені хочеться колись повторити таке.

Я знаю, що чоловіки теж люблять, коли їхнє достоїнство використовують як льодяник, але… Хай Еліас хоч балериною перед мною танцює — на коліна перед ним я ніколи не стану.

— Мені здається, ти зараз літаєш у хмарах, — голос Еліаса хрипкий, а його достоїнство легенько торкається моєї ноги. 

Що ж, наш хлопчик зараз хоче продовження. Але що буде, коли я заберу в нього цю мрію й бажання?

— Я не розмовляю з тими, хто під час сварки притискає дівчину до стіни й починає показувати, хто тут господар, — кажу. Хоч і лежу на ліжку, але руки все одно складаю на грудях — для більшої переконливості, показуючи що я ображаюся.

Якщо відкинути те, що зараз у мене настрій його подражнити, то я й справді трохи на нього ображаюся. Мені навіть хочеться його вкусити, але я вчасно себе стримую. Такі королівські особи, як я, не кусають харизматичних кілерів, які люблять притискати дівчат до стіни.

— О, пташко, то ти вважаєш мене своїм господарем? — глузливі нотки тут зовсім недоречні.

— Ну, не знаю, — роблю вигляд, що серйозно замислююся над таким знущальним питанням. — Знаєш, я б сказала, що господар, а якщо точніше — господиня, тут я.

— І як твоя голівонька дійшла до таких висновків? — Чоловік проводить рукою від моєї скроні до шиї, не забуваючи провести пальцями за вушком.

— Та як тобі сказати, — роблю задумливий вигляд і повільно веду вказівним пальцем від коміра його сорочки до краю плеча. — Я дуже спостережлива і… не притискаю людей до стіни!

Мені хочеться крикнути це йому прямо у вухо, але я вирішую не спиратися на лікті. Знаючи Еліаса, він може знову почати мене цілувати. Мені, звісно, подобається, як цей чоловік цілується, але… міг би й пожаліти мої губи й не захоплювати їх при кожній зручній нагоді.

— Не притискаєш, згоден. Зате… — бісівські іскри в його очах віщують, що зараз буде чергова знущальна фраза. — Ти при кожній зручній тобі нагоді намагаєшся вдарити мене по найважливішому стратегічному місці, а я б не хотів втратити здатність продовжити рід раніше часу. — Пауза, і я вже стискаю руки в кулаки. Хай тільки слово скаже — і це його «стратегічне місце» отримає по повній. — Нам же з тобою ще дітей заводити.

— Ах ти гад!!! — не думаючи, випалюю перше, що приходить у голову, і намагаюся вдарити його по тому самому місцю, але він тримає мою ногу, і я не можу його провчити.

Мені залишається лише лежати й дивитися на його усміхнену пику. От же… кіт Чеширський. Рідна мати не відрізнила б усмішки цих двох.

— Такий трюк більше зі мною не пройде, — шепоче він мені на вушко.

— Та як ти смієш? Думаєш, якщо назвав мене своєю дівчиною, то я й під вінець з тобою піду? Ліса з два!

Як же мене дратує його самовпевненість. Мені… та мені зараз хочеться тріснути його сковорідкою по голові. Хочеться закопати в лісі. Хочеться… зробити все, щоб від нього позбутися.

— Скарлет, — його слова звучать так, ніби йому важко щось говорити, — я ж не кажу, що хочу від тебе дітей прямо зараз. — О, це так втішно. — Я не проти спочатку пожити без них і краще пізнати одне одного.

— Ага, а зараз ти мені плани на майбутнє озвучуєш, так? — питаю невинним голосом.

— Як варіант.

— О, тоді дозволь і мені озвучити свої плани. — Я намагаюся сісти на ліжку, але цей гад не дозволяє, тож доводиться говорити лежачи. — По-перше, найближчі шість років дітей я не планую. По-друге, я хочу щороку їздити на море й бути там не менше місяця. По-третє, я хочу жити в тому лісному котеджі, куди ти мене привіз. І по-четверте…

— Сподіваюся, четвертий пункт буде про мене?

Дзвінок його телефону лунає швидше, ніж я встигаю сказати чергову колючку на його адресу. Він дістає телефон із кишені, дивиться, хто дзвонить, і одразу сідає на край ліжка.

— Мені треба відповісти, — каже він і навіть не повертається до мене.

Встає з ліжка, іде до дверей, але на виході зупиняється, повертає голову й промовляє:

— Мені, можливо, доведеться ненадовго поїхати, але ти не хвилюйся. Нашу розмову ми продовжимо, а ввечері я принесу тобі свої вибачення в найприємнішій формі, наскільки це можливо.

І все — чоловік зникає за дверима, зачиняючи їх за собою, а я так і залишаюся лежати на ліжку й думати.

Новина, що вибачення мені принесуть у найприємнішій формі, мене дуже тішить. Звісно, його раптовий відхід трохи розчаровує, але я зможу помститися йому за це, коли він приходитиме з вибаченнями.

А зараз… піду-но я прийму душ, а потім полежу в ліжку чи поїм щось смачненьке.