Розділ 45

Скарлет 

Ми приїжджаємо до Монреаля, де я даю Еліасу вказівку — їхати в офіс мого брата. Поки ми їдемо, я встигаю зателефонувати помічнику брата (моя тітка подарувала мені перед дорогою новий телефон) й попросила дати номер лікарні, де лежить Домінік.

Помічник спочатку не розумів, хто йому зателефонував, а коли до його маленьких мізків нарешті дійшло — його голос із професійної строгості змінюється на стурбований.

Зателефонувати до лікарні мені вдалося, і я сподівалася, що головний лікар дозволить мені відвідати брата, але всі мої бажання були розтоптані суворою професійністю старого чоловіка. Єдине, чим він мене радує, — це те, що коли Домінік прийде до тями, лікар мені зателефонує. І лише тоді мені можна буде провідати брата.

Досада й пригніченість стали правителями мого настрою після таких новин. Так хотілося зачинитися в кімнаті й плакати в подушку, але… Зараз точно не час і не місце. Спочатку треба розібратися в цій історії, що трапилася зі мною і братом, а вже потім буду плакати.

Всю дорогу ми мовчимо. Еліас, мабуть, думав про щось своє, а я… Мені весь час хотілося дізнатися, про що він може думати, коли так зосереджено дивиться на дорогу, ніби від його швидкості залежить обертання Земля.

Я заздрю його спокою, адже сама крутила в голові одне, на вигляд просте питання: хто ми тепер одне для одного?

Незнайомці? Ні. Випадкові знайомі? Можливо. Пара? Чи можна вважати одну гарячу ніч підставою, щоб стати парою? Усе було настільки складно, що думати над таким питанням було, ну дуже-дуже виснажливо.

Коли ми під’їхали до офісу, я одразу звертаю увагу на чотири дуже знайомі машини. Скажу більше — я точно знаю, кому вони належать і що чекає на мене всередині.

Навіщо вони сюди приїхали? Брат же в комі, а не помер, хоча… Їм просто необхідно посадити когось на місце брата, поки той не в силі керувати своїми територіями.

Що ж, треба піти й зруйнувати їхні гидкі плани щодо заволодіння чужими землями.

В голові, я вже готуюся до неприємної розмови, але навіть це не змогло позбавити мене рішучості й сміливості. Завдяки тому, що вони поставили свої машини перед будівлею, я готова зіткнутися з новою порцією приниження на свою адресу.

Така доля дівчини, яка народилася позашлюбною, стала прийомною в сім'ї мафіозі, і ставши нерідною сестрою могутнього дона.

Заходимо в будівлю, і користуємося ліфтом, щоб піднятися на самий верх. Біля дверей, які ведуть до зали для нарад, стояла охорона, і те, як вони на мене дивилися…

Я в прямому сенсі відчувала себе ходячим трупом, що воскрес із мертвих. Але хлопці швидко зрозуміли, що живих трупів не існує і що все це казки. Коли вони відчинили перед нами двері, я тихо заходжу до кабінету, а Еліас прямує за мною як тінь.

— Чого чекати? Усім і так зрозуміло, що Скарлет не повернеться в місто. Я навіть не здивуюся, якщо це вона влаштувала замах на свого брата.

Дон Марко, як завжди, у своєму репертуарі. За весь час, що я його знаю, ніяк не можу зрозуміти, де я перейшла йому дорогу, що він так люто мене ненавидить.

— Марко, ось роки йдуть, а ти не змінюєшся, — кажу спокійно і прямую до місця, де зазвичай сидів мій брат.

Там, якраз стояв помічник брата, і щось мені підказує, що якби я не з’явилася саме зараз, Фабіо вже б давно сів на місці Домініка. Були у мене підозри, що його помічник дуже слизька постать. 

— Цікаво, що буде, коли я помру? — сідаю в крісло й відкидаюся на спинку. — Воскресиш, щоб і далі кидатися в мене гучними словами, які не мають під собою жодного ґрунту?

Усі дони уважно дивляться на мене, і в їхніх поглядах читається повне зневаження. Озираюсь і бачу, що навпроти крісла, куди я сіла, біля стіни, стоїть Еліас і спостерігає за всіма. Але дони не звертають на нього уваги, адже спалюють мене поглядом. Їм це приносить більше задоволення, чим якийсь підозрілий незнайомець. 

— Явилась, відреб’я жебрацької шльонд… — цитувати далі привітання Марко я не збираюся. Надто вже гучні й нецензурні слова він промовляє.

— Я теж рада тебе бачити, — звертаюся до Марко й усміхаюся йому. — Шкода тільки, що не можу тебе пристрелити. — Моя доброзичливість не знає меж.

І хоча в кабінеті панує напів морок, я з упевненістю можу вас запевнити, що обличчя Марко червоне, як щойно зварений рак.

— Ми раді, що ти повернулася, — Вінченцо дивився на мене з усмішкою, і лише зараз я зрозуміла, що сумувала за його солодко-лицемірними словами. — Куди ж ти пропала?