Розділ 39

Скарлет

Я лежу на ліжку, в гостьовій кімнаті, яку відвела для мене тітка. Сльози вже давно перестали текти з очей, але дихання залишається нерівним. На душі у мене панує ураган, і подумки, я проклинаю і картаю себе.

Якби я пішла за ними у квартиру, то дізналася б, хто готує замах на брата, і змогла б запобігти йому. Але я не пішла!!! Прокручуючи всю цю ситуацію ще раз, я не знаходжу причини чого вчинила саме так.

Клариса не дозволила мені поїхати сьогодні й наказала залишитися на ніч. Якби я не була такою розбитою, то обов'язково вчинила б по-своєму. Мені потрібно якомога швидше опинитися вдома. В Монреалі. Мені хочеться скоріше побачити мого брата, але ще більше я жадаю помститися тому, хто посмів замахнутися на його життя.

Двері в мою спальню тихо скриплять, і маленька смужка світла лягає на моє тіло. Напевно, це тітка вирішила зайти й провідати мене, хоча... Якщо чесно, то зараз я не хочу нікого бачити. Навіть улюблену тітку.

— Колібрі, — тихо кличе Еліас, і я дивуюся. Ось його я точно не хочу зараз бачити.

Мені не хочеться, щоб чоловік бачив мене такою, слабкою і розбитою. Я звикла нікому і ніколи не показувати своїх слабкостей, болю, навіть із братом намагаюся бути стриманою. Але часом, мені хочеться з кимось поділитися своїми проблемами або просто поплакати.

Чую кроки, а потім двері зачиняються. Я думаю, що, не отримавши моєї відповіді, Еліас іде, але, коли матрац біля мене прогинається, я розумію, що помилилася.

Мені хочеться обуритися, крикнути на нього і прогнати, але я цього не роблю. Думаю, що якщо прикинуся сплячою, то він сам піде.

— Скарлет, я знаю, що ти не спиш. — Його проникливість мене дратує, а ще моє прізвисько, яке він ніяк не може забути. Мені хочеться відповісти йому щось уїдливе і різке, але замість цього я лежу і мовчу.

Натягую на свої оголені плечі ковдру, бо лежу в одній майці та піжамних штанях. Нехай я здаюся невихованою, але зараз маю на це повне право. Хоча, якщо згадати наші з Еліасом суперечки, то ніякою вихованістю там і не пахне.

— Колібрі, я розумію...

— Досить!!! — кричу різко і, підхопившись з ліжка, дивлюся прямо на нього. — Досить називати мене цим прізвиськом! Досить лізти до мене в життя! Досить лицемірити!

Сльози котяться з моїх очей. Я сідаю біля ліжка, притулившись до нього спиною, і, закривши обличчя руками, починаю плакати. Мені стає байдуже, що Еліас бачить мене такою. Байдуже, що я не стримуюся і грублю. Мені зараз на все байдуже!!!

Чиїсь руки лягають на мої та повільно відсувають їх від мого обличчя. Переді мною, навпочіпки, сидить Еліас, його обличчя спокійне, навіть співчутливе.

— Чому ти думаєш, що я лицемірю?

— Тому що всі чоловіки, з якими я мала хоч якісь стосунки, зраджували мене. — Я не планувала нічого йому говорити, але зараз слова ллються самі.

Іноді мені хочеться поділитися з кимось тим болем, що весь цей час зберігається у мені. Мені здається, що, якщо я комусь розповім про свої переживання і біль, мені стане легше. Хоч трохи.

— Кожному з них я вірила і довіряла, а вони не цінували ні мене, ні моєї довіри. — Шмигнувши носом, я витираю рукою сльози, що котяться з очей. — Я намагалася будувати стосунки, намагалася довіряти навіть тоді, коли тієї довіри не було, але натомість отримувала біль, зраду і порожнечу всередині.