Розділ 31

Після того як я помила посуд і прибрала всі сліди нашого перебування тут, починаю стелити собі ліжко. У цій хатинці їх два, а постільну білизну ми знайшли в одній із шаф.

Поки застеляю, весь час думаю про те, що засну посеред лісу і що до нас можуть прийти дикі тварини. Від найгірших фантазій, які я тільки можу уявити, мої руки тремтять. Ніколи не думала, що, пройшовши безліч небезпек, буду тремтіти від моторошних картин, які малює мені моя свідомість.

У кімнату заходить Еліас, і я мимохідь кидаю на нього свій погляд. Знову повертаюся до своєї справи й намагаюся налаштувати себе на позитивне мислення, але в мене нічого не виходить.

— Тобі холодно? — чую спокійне запитання Еліаса й повертаюся до нього.

Чоловік стоїть біля свого ліжка й дивиться на мене. Його руки складені на грудях, і, дивлячись на нього, я відчуваю силу. Відважність, якої мені зараз бракує.

— З чого ти взяв? — погляд примружується, а брови трохи сходяться на переніссі.

— У тебе руки тремтять. — Киває на мої руки, що тримають подушку.

— Все нормально. — Відмахуюся й кладу її на лівий бік ліжка.

Сівши на нього, я знімаю з ніг черевики й лягаю під ковдру. Верхній одяг вирішую не знімати. Раптом, якась дика тварина прийде або переслідувачі, то хоч не доведеться витрачати час на одягання. До того ж так тепліше буде.

Еліас усе ще стоїть і дивиться кудись у мій бік. Не бажаючи бачити його обличчя, або, можливо, через страх, який не хочу, щоб він бачив, — я відвертаюся до стіни. 

Чоловік вимикає світло, і кімната поринає в темряву. Тільки потріскування дров у напівзотлілій печі розбавляє тишу, що утворюється. До них додаються повільні й важкі кроки чоловіка, який проходить по скрипучій підлозі.

Як би я не намагалася заснути, сон все одно ходить десь далеко від мене. У мене рідко буває такий стан, і то, він приходить виключно тоді, коли я хвилююся або обмірковую чергову справу.

Тільки я закриваю очі, як відчуваю, що чиясь рука лягає мені на плече. На хвилину серце завмирає, а потім б’ється з прискореною швидкістю. Різко повернувшись, я сідаю в ліжку і кидаю в того, хто мене торкнув, подушку. Груди важко підіймаються, рот трохи відкритий, а очі метаються по кімнаті.

Біля ліжка стоїть Еліас. Його силует поглинає темрява кімнати, і тільки яскраві блакитні очі виділяються в ній. Світло від напівзотлілих у печі дров, відбивається в його зіницях, нагадуючи яскравий чорно-червоний вибух посеред білої пустелі.

Страх поступово відступає, а я не можу відвести від чоловіка свій погляд. Важко це визнавати, але зараз я відчуваю себе спокійно і захоплююся його поглядом.

— Навіщо... — проковтую, — ти підійшов?

— Хотів, щоб ти повернулася. — Чоловік робить крок уперед.

Ну так, а погукати ти мене не міг. Хоча, про що це я, наш же відлюдник не знає, що нормальні люди спочатку гукають, а потім підходять. Чи зайнятися мені його вихованням?

— Навіщо? — зачиняю рот і підтягую ковдру вище.

— Щоб лягти поруч із тобою. — Піднявши з підлоги подушку, Еліас крутить її в руці та кладе туди, де раніше лежала моя голова.

— Навіщо?

— Колібрі, — посміхається він, — я тебе зараз не впізнаю. Куди поділася вся гострота твого язичка?

— Випарувалася. — Відповідаю зло і починаю поправляти ковдру і подушку.

Коли я влягаюся, то відвертаюся до стіни. Чоловік усе ще стоїть біля мого ліжка, що дратує мене і приводить у повне нерозуміння. Ось що йому від мене потрібно? Лякати людей — це що, одне з його хобі? Ні, ну він точно відлюдник. Цивілізований чоловік так себе не поводитиме, за умови, що він не дурень, а Еліас таким не є.

Матрац під мною прогинається. Знову повернувшись, я бачу біля себе Еліаса. Він безцеремонно влаштовується поруч зі мною і починає вкриватися моєю ковдрою. Ще й свою подушку сюди притяг!!!

Злість, здивування і навіть легкий переляк перемішуються в мені до такої міри, що мені хочеться його пристрелити. Навіть перспектива залишитися самій в лісі, вже так не лякає. Та його нахабство не знає меж!!!

— Ти що собі дозволяєш? — зло шиплю я й сідаю в ліжку.