Розділ 30

Скарлет

Ми сидимо за столом і їмо локшину. Теплий пар виходить від їжі та розчиняється в повітрі. Дрова тихо потріскують в печі, і в хатині вже не так холодно. Єдине, що залишається незмінним, — мій страх перед прийдешньою ніччю.

Чим ближче настає ніч, тим частіше чути виття вовка й іноді ревіння ведмедя. Мені все здається, що ось-ось хтось із диких тварин увірветься в хатину і нам настане кінець. Від страху я навіть зашторюю всі фіранки, а Еліасу кажу:

— Щоб затишніше було.

На відміну від мене, Еліас гранично спокійний. Хоча, з чого б йому хвилюватися — він же не один рік живе в такій місцевості та до всього звик, не те що я — міська дівчина.

— Ти впевнений, що Лорд зможе знайти Тома? — запитую, щоб хоч якось заповнити тишу між нами. Мені хочеться поговорити, але я намагаюся удавати що мене цікавить тільки справа.

— У своєму другові я ніколи не сумніваюся. — Чоловік кладе виделку в тарілку і відкидається на стільці. — Ти мені краще скажи, чому боїшся лісу?

Його питання застає мене зненацька, і виделка в моїх руках зависає в повітрі. Я повільно підіймаю нього погляд. Легка посмішка грає на його губах, і мене це починає дратувати. 

Я вже казала, що не люблю надто розумних? Ні? Ну, тепер ви знаєте.

— І як ти дійшов таких розумних висновків? — спокійно запитую і підношу виделку з накрученою локшиною до своїх губ.

— Ти закрила фіранки на всіх вікнах хатини.

— Угу, — промовляю, а коли прожовую і ковтаю, додаю: — Зазвичай, так роблять усі нормальні люди, у яких в будинку, на вікнах, висять фіранки.

— Хочеш сказати, що я ненормальний? — чоловік підіймає одну брову.

— А хто сказав, що кілери нормальні люди? — я кладу виделку в порожню тарілку, де залишається трохи бульйону від локшини.

— Ти теж кілер, — нагадує мені, а я посміхаюся і похитую головою.

— Еліас, я хоч раз казала тобі про те, що я нормальна?

— Та по тобі це й так видно. Ось, кидаєшся на людей і завдаєш їм травм. Тут точно, адекватністю не пахне. — Сміх виривається з моїх грудей, і я дуже голосно регочу. Навіть лякаюся, що від сміху можу впасти зі стільця, але, побачивши його спокійне обличчя, швидко про це забуваю і продовжую сміятися.

Невже він так сильно образився на мене за ті два випадки, коли потрапив під мою витончену ногу, що досі не може забути?

Заспокоївшись, я видихаю. Рукавом светра витираю сльози, що навернулися від сміху. Але я не була б собою, якби нічого не відповіла Еліасу. Хоч його слова мене й розсмішили, залишати це так було б глибокою помилкою.

— Те саме можна сказати й про тебе. — Складаю руки на грудях і спиною спираюся на спинку стільця.

— Ти це до чого?

— До того. — Трохи примружую очі, а на губах з’являється хитра посмішка. — Досить дивно, що такий видатний чоловік, як ти, живе в лісі. — Розводжу руками. — У величезному будинку, з собакою, і без... жінки. — Продовжую дражнити та розповідати свої спостереження, які встигла помітити, поки там перебувала. — Ні, я все розумію. Природа могла наділити тебе зовнішньою красою та обділити розміром... — трохи нахиляюся вперед і кидаю погляд... не на стіл, а нижче. — Але... Я можу тебе втішити — є дівчата, які й таких люблять. Так що можеш не переживати.

— Твоє занепокоєння мені приємне, а щодо розміру... — чоловік дивиться на підлогу, а потім рішуче на мене. — Можеш за нього не переживати. Жінки, які бачили його і проводили з ним найкращі години свого життя, дуже сильно хвалили його і були задоволені.

— Напевно, вони не хотіли тебе образити. — Єхидно посміхаюся, адже його непорушна самовпевненість починає мене дратувати.

— Можемо перевірити. — Спокійно пропонує.

Від його прямолінійності й впевненості я трохи відкриваю рот. Хочу йому дорікнути. Хочу, щоб він не був таким впевненим, а в підсумку... я сама буваю обіграна.

— Та йди ти.

Гордо встаю з крісла і, взявши порожні тарілки, підходжу до раковини. Як же мені хочеться його прибити, але страх залишитися віч-на-віч із лісом — цей факт зберігає йому життя.