Розділ 29

Скарлет

— Хто такий Фелікс?

— Місцевий рейнджер, — каже він і озирається навколо. — Ми з ним дружимо, але про мою професію Том нічого не знає.

— І навіщо ти послав за ним Лорда? — Моєму невдоволенню немає кінця. Навіть попри його допомогу, я не поспішаю йому довіряти.

— Як би ми не старалися, але до вечора, до міста не дійдемо, а йти лісом вночі — це те саме, що самогубство, — починає пояснювати мені кілер, і я з ним погоджуюся. Хоч у лісі я ніколи не бувала і не працювала, але базовий курс виживання проходила. — Тут неподалік є хатина, — дивиться кудись у далечінь лісу. — Там переночуємо, а вранці за нами приїде Том.

Еліас закидає собі на плече свою сумку і йде углиб лісу. Важко зітхнувши, я беру в руки свою сумку і йду за ним. Пострілів з автомата ми більше не чуємо, тільки спів птахів, що відгукується в навколишній тиші.

Не скажу, що я люблю наші канадські ліси. Знаєте, кожен кілер має свій профіль, за яким працює. Одні можуть працювати виключно на природі, другі — як я — працюють тільки в місті й на морі. Треті, можуть мати широкий профіль і працювати у будь-якій місцевості.

Зазвичай таких кілерів у природі дуже мало. Особисто я знаю тільки одного, і той уже в похилому віці й, як кажуть у наших колах, скоро піде на спокій. І, як ви вже розумієте, працювати в лісах, а тим більше гуляти ними, я не люблю.

Навіть зараз, ідучи густим лісом, мені некомфортно, а легкий страх пробирає до самих кісток. Я боюся заблукати, зустріти диких тварин, і хоч я не одна, страх усе одно не відпускає.

За той шлях, який ми вже пройшли, я не раз встигла спіткнутися об непомітну гілку. Я не кричала, не обурювалась — просто тихо підіймалася і йшла далі.

Коли я падала, Еліас обертався до мене й дивився, що сталося. Нічого не говорив, навіть допомогти не намагався — мабуть, розуміє, що я все одно не прийму його допомоги. Лише раз ми зустрілися з ним поглядом, але в ньому, я не побачила і крихти презирства. Лише весела посмішка торкалася його губ.

Невдовзі ми дійшли до тієї хатини, про яку чоловік говорив раніше. У ній не було нічого примітного чи незвичайного — просто старий, дерев’яний будиночок, що стояв посеред лісу.

Всередині все виглядало більш-менш прийнятно. Першим, що впало в очі, була велика біла піч, яка від пилу здавалася сірою. Мені одразу стало зрозуміло, що електрики тут немає — не потрібно бути генієм, щоб це зрозуміти.

Праворуч виднілася невелика кухня, і наявність газової плити приємно мене здивувала. Навіть у такій лісовій глушині, виявляється, є сліди цивілізації. На столі стояв чайник, і я зраділа — ми зможемо закип’ятити воду й зробити чай.

— Колібрі, — окликнув мене кілер, і я подивилася на нього. Я так захопилася дослідженням нашого сьогоднішнього нічлігу, що зовсім забула про його присутність. — Я піду по дрова, а ти поки приготуй нам вечерю.

Його пропозиція мені зовсім не сподобалася, але я не стала показувати свій страх — просто кивнула. Еліас ще кілька секунд дивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, що я думаю. А я старанно зображала спокій і байдужість, показуючи всім своїм виглядом, що хвилюватися за мене не варто.

Коли чоловік нарешті вийшов, я підійшла до однієї з сумок і почала шукати в ній чай та локшину швидкого приготування. Попереду на мене чекала важка, як мені здавалося, ніч. І я не знала, чи зможу взагалі сьогодні заснути.