Розділ 26

Скарлет

Ми повільно їдемо лісовою дорогою, Еліас впевнено керує машиною, а я дивлюся у вікно й споглядаю ліс. На моє щастя, чоловік живе біля міста, в якому мешкає одна моя родичка — тітка з боку батька. Дама із залізним характером і такими лідерськими здібностями, яким позавидує навіть командир американського війська. 

Вона має хорошу репутацію, але мало хто знає, що тітка тримає в узді більшу частину злочинності в ньому. У нас із нею дуже теплі та дружні стосунки. Після смерті моєї мами вона стала тією самою людиною, якій завжди можна поставити будь-яке питання й отримати напутню відповідь.

— Чому ти обрав саме ліс? — відгукуюся, не відриваючись від споглядання лісу.

— А чому ти вирішила стати кілером? — Цей чоловік завжди відповідає питанням на питання? — Не найвідповідніша професія для дівчини.

— Вважаєш, що дівчата не гідні бути кілерами? — повертаюся до нього.

Така думка була у більшості моїх кавалерів. Не скажу, що їх було багато, але достатньо, щоб я зрозуміла одне — слабаків у цьому світі більше, ніж справжніх чоловіків.

— Зовсім навпаки. — Підіймаю одну брову, бо не очікую від нього саме такої відповіді. — Маючи таку професію і навички, ваша стать стає дуже небезпечною.

Чи є це компліментом, чи просто зауваженням я не знаю, але сприйняла це за жарт. Серйозність на його обличчі трохи збиває з пантелику, але, як я встигла помітити, Еліас посміхається тільки тоді, коли фліртує.

— Мені здалося, що ти любиш небезпеку?  — Якось не впевнено питаю, але не від сумніву. Захотілося мені позлити нашого безстрашного кілера. 

— Люблю. Але крім них, мені ще подобаються дівчата з характером.

Це що, натяк? Або знову флірт? Та ні, він же не посміхається, а значить просто каже. І чому я всі його натяки сприймаю на свій рахунок? Ось як позначається на мені рік без стосунків.

— То ти мені на питання відповіси? — цікавлюся я, адже йому так легко вдається змінити тему, що я дивуюся. Але і я не із простих дівчат, і так просто не здамся.

Лорд лежить на задньому сидінні автомобіля і, здається, взагалі не звертає на нас уваги. Очі закриті, але вушка пес тримає напоготові. Втім, вони з господарем чимось схожі. Обидва спокійні, але готові діяти в будь-який момент.

Пауза між нами затягується. Невже Еліас не хоче розмовляти? Вибач, але зі мною такий номер не пройде.

— Слухай, якщо не хочеш відповідати на мої запитання, то прапор тобі в руки. Я сильно не ображуся. Але тоді, зійди, будь ласка, до мене з небес і розкажи про себе хоч трішки. Адже, погодься, у нас в команді виходить якась нерівність, коли про мене ти знаєш все, а я про тебе нічого. — Говорила без перерви, адже моєю метою було вмовити його і дізнатися трохи більше інформації, ніж я зараз знаю. А ні, поправка, я про нього взагалі нічого не знаю.

Ні, ну ви подивіться на цього чоловіка. Я тут сиджу, розпинаюся перед ним, намагаюся налагодити стосунки, а він сидить з непроникним обличчям і дивиться на дорогу. 

— Еліас, — протягую я і постукую в такт пальцями по коліну. — Ми так і будемо мовчати?

— Можемо поговорити про машину, яка нас переслідувала, — відгукується, а я не розумію, про що він. Дивлюся назад і бачу знайомий джип, який ганебно зник у тій перестрілці біля будинку Еліаса.

— Схоже, у нас гості,  — констатую і перевожу погляд на нього.

— Та що ти кажеш.  — Чоловік удає здивування.

— Краще спробуй відірватися від них, інакше це я почну обсипати тебе сарказмом, — пригрожую, дістаючи з-під светра пістолет.

Двічі його просити не доводиться. Еліас натискає на педаль газу, прискорюючи автомобіль. Переслідувачі йдуть нашим прикладом і в наступну хвилину я чую постріли.