Розділ 24

Еліас

— І все ж, у тебе ще є шанс вийти з неї. Тебе шукати не будуть, бо ти їм не потрібен. Ти зможеш взяти Лорда й оселитися в якомусь новому котеджі. Ти зможеш повернутися до свого колишнього життя.

Хмикаю, та з легкою посмішкою на губах похитую головою. Невже вона досі не зрозуміла, що позбутися мене не так просто. Так, я люблю своє спокійне життя, але я також розумію, що якщо не допоможу їй, то мене з'їсть моя власна совість. Не мені вам розповідати, як вона може бути небезпечна.

— Колібрі, ти, напевно, досі не розумієш одну маленьку, але дуже, — саме це слово я трохи протягую, щоб зробити на ньому наголос, — важливу річ.

— Яку? — її очі дивляться на мене.

— Я не кидаю тих, за кого відповідаю.

— Я не твоя відповідальність. — випалює різко, а я лише посміхаюся куточком губ.

— Ні, Колібрі, моя. — кісточками пальців я торкаюся її скроні, щоб прибрати пасмо білого волосся. — Ти стала нею саме тоді, коли я знайшов тебе на трасі, і якщо думаєш, що я просто так дозволю тобі піти, то ти зовсім мене не знаєш.

— Довожу до твого відома — ми взагалі один одного не знаємо. — навіть зараз у неї вистачає сміливості зухвало поводитися зі мною. Мені аж цікаво стало, чи буде вона так само зухвало поводитися, коли ми будемо пізнавати один одного краще.

— Ось і чудово. — Я ж не можу озвучити їй свої нескромні думки. Не хочу, вкотре, відчувати вагу її тендітної руки на моїй голові. — Буде не так нудно допомагати тобі у твоїй місії.

— У мене є хоч якісь шанси тебе позбутися? — Невже моя компанія їй так не подобається? Та ні, в очах начебто видно хитрий вогник. Моя пташка, напевно вирішила пограти зі мною.

— Ніяких, Колібрі.  —  Посміхаюся, як той чеширський кіт, із якогось там відомого фільму. — Ми будемо разом доти, доки смерть не розлучить нас.

— Звучить банально. —  На хвилину дівчина кривиться. — Не думав про це?

— Колібрі, якби ти тільки знала, про що я думаю, то давно б пустила мені люблячу кулю в серце. — Або могла б прибити відразу на місці. Хоча цей варіант, звучить не правдоподібно.

— І чому відразу люблячу?

— Тому що, якби хотіла мене вбити, то зробила б це вже давно, а не влаштувала б побачення ручки пістолета з моєю потилицею.  — Підморгую.

— Вибач, але це — необхідність. — Повела плечима, а я незадоволено хмикаю, адже її «необхідність» сумнівна.

— Та невже?

Взагалі, проживши з Колібрі кілька днів, я зрозумів одну дуже важливу річ: в екстрених ситуаціях дівчина керується завченими інстинктами й трохи розумом.

— Ти що, зараз жартуєш наді мною? — Її миле личко миттєво набуває суворих рис, і мені це подобається.

— Трохи.

— Ось зараз влаштую тобі та твоєму чолу побачення з ручкою пістолета, і тоді подивимося, як ти заспіваєш. — Пригрозила вона, а я лише посміхаюся.

Колібрі тягне свою руку за спину, мабуть, сподівається дістати звідти пістолет, ось тільки... Я такий поганий чоловік, що встиг відібрати у дами її улюблену іграшку. Очікувати від цієї леді можна будь-чого, і я не маю наміру відпускати її без свого супроводу.

— Коли ти...

Вона хоче щось сказати, але зупиняє себе. Повірте, слова тут не потрібні, адже субтитри на її обличчі говорять набагато більше.

— Мій фірмовий фокус. — посміхаюся вже в котре. — Не можу ж я, дозволити тобі, носити з собою таку небезпечну іграшку.

— Боїшся за своє життя? — у голосі чутна грайливість, і мене це починає збуджувати.

Я згадую той момент, коли вона сиділа в кріслі, а я навис над нею. Яка ж Колібрі була гаряча і норовлива в той момент. Ммм... Цікаво, чи дозволила б вона мені піти далі?

— Швидше за життя сторонніх людей. — Відриваюся від своїх дорослих думок і починаю пояснювати маленькій дівчинці прості речі. Мені навіть цікаво дізнатися, скільки їй років. У досьє Рік цього не зазначив. — Адже ми тепер команда, і вбивати мене тобі немає ніякого сенсу.

— Не бійся, я тебе не вб'ю. — і цей ласкавий голосок проходиться по всьому моєму тілу і концентрується в...